Він думає, що я Бет. Він думає, що я мертва.
Амброджо бгає свій мокрий, закривавлений одяг і жбурляє в кошик. Він швидко перевдягається в новесенький костюм: білу сорочку, кремові чіно, блакитно-білі смугасті шкарпетки. Як йому це вдається? Дві хвилини, і він елегантний, наче модель з каталогу. Занадто круто, щоб бути правдою. Він підходить до мене.
– Бет, – каже він, беручи мене за руку. Вона м’яка, наче вугор. Я не забираю її.
– Бет, будь ласка, вдягнись. Давай. Ти застудишся.
Застуда хвилює мене зараз найменше.
– Хіба ми не мусимо викликати швидку? – питаю я.
– Боюся, для цього вже запізно.
Я дивлюся на Амброджо, зчитую написану на його обличчі тривогу. Він не знає. Він не здогадується, хто я. Притуляюся щокою до його грудей, намагаючись не плакати. Туш стікає його сорочкою. Йому знов доведеться перевдягатись.
– Треба викликати швидку, щоб вони забрали тіло.
– Тссс, Бет, – каже він і гладить мене по волоссю. – Давай висушимось.
Він бере мене за руку й веде до ванної, ноги мені підгинаються. Почуваюся так, ніби мені сто років. Я спираюся на вмивальник, і Амброджо розстібає блискавку в мене на спині.
– Ні, – кажу я. Йому не можна бачити мене голою. – Давай я… сама це зроблю.
Я беру рушника, випихаю його з ванної й зачиняю двері. Я стою, притулившись спиною до дверей, і глибоко вдихаю. Хай йому трясця. Що це було? Я зішкрібаю з себе мокрий одяг: сукню Бет, ліфчик «Вандербра», наскрізь мокрі трусики – й кидаю купкою на підлозі. На моїх долонях, руках, обличчі – кров. Я виглядаю так, ніби зарубала когось сокирою. Ніби я знімалася в «Пилі». Я підставляю під душ ноги, змиваючи блювотиння, руки, змиваючи кров, що запеклася в мене під нігтями, стираю червоні смуги з передпліч, із шиї, зі щік.
– Я вклав Ерні в ліжко, – кричить Амброджо через двері.
– Добре, – кажу я. Маленький Ерні… о Господи, тепер я його мама.
Я вимикаю кран і виходжу з душу. Хоч я й стояла під водою чи не годину, я однаково не почуваюся чистою. Я вдягаю халат Бет – пухкий і теплий – та її капці – безкоштовні з якогось готелю. Я стою перед власним відображенням у дзеркалі й вивчаю своє обличчя. Що, я справді виглядаю як Бет? Я примружуюся, похитуюся, в голові трохи паморочиться після душу. Для певності тримаюся за вмивальник. Я не бачу жодної схожості.
Туш і досі стікає по моїх щоках, наче штучні чорні клоунські сльози. Крем для зняття макіяжу, який належав Бет, стоїть збоку. Я стираю косметику з повік і з-під очей, тру й тру, поки шкіра не стає червоною й чорнота не зникає.
Розділ шістнадцятий
– То був нещасний випадок. Вона послизнулася, – кажу я.
– Усе гаразд, Бет, можеш нічого не пояснювати.
Амброджо сидить на краєчку ліжка, обхопивши голову руками. Коли я заходжу до кімнати, він підіймає на мене очі. Я крадуся спальнею повільно-преповільно, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром, ніби наближаюся до тигра, що спить, ніби намагаючись об’їхати дорожну міну. Обличчя Амброджо бліде й вимучене, ніби він миттєво постарів. На його лобі – зморшки, яких я раніше не помічала. Це в нього що, сива волосина?
– То був нещасний випадок, – повторюю я, сідаючи поряд із ним. Якщо я це повторюватиму, то чи повірю сама?
– Ти про що? Ну, звісно ж, це був не нещасний випадок. Ми збиралися її вбити. Просто не в нашому дворі. Merda.
Вони збиралися мене вбити. Він же не серйозно, правда? Бет ніколи б не погодилася на щось подібне. І в будь-якому разі, нащо їм убивати мене? Це дивно. Я не зробила нічого поганого. Знаю, моя сестра сказала, що ненавиділа мене. Але то було спересердя. Насправді вона так цього не відчувала. Тільки не Бет.
– Я не хотіла, – нарешті кажу я. Мій голос – фальшивий і слабкий.