– Ти про що? Це просто збіг такий?
– Ми сперечалися біля басейну, і вона впала.
Амброджо дивиться на мене з недовірою. Він вивчає моє обличчя дуже уважно. Він вважає, що я брешу.
– Так і було. То була випадковість, – кажу я.
– Синхроністичність? Провидіння? – зітхає Амброджо. – Гаразд, добре. То був нещасний випадок. Але поліції може видатися інакше. Якщо викликати швидку, без поліції не обійдеться. Загибель британської туристки на Сицилії? Налетить купа преси, довкола нас зчиниться галас. Тебе можуть звинуватити в ненавмисному вбивстві. Я не можу собі дозволити опинитись у епіцентрі скандалу. Я не можу допустити, щоб мене почала допитувати клята поліція.
Він говорить швидко, стривожено, відчай у його голосі нагадує дитяче скімлення. Його не можна допитувати? А що з ним не так? Тримай рот на замку, Алвіно. Якби ти була Бет, ти знала б чому.
– Я не хочу так ризикувати. Особливо під час такої справи…
Він підвищив голос. Зістрибнув з ліжка й зарядив по дверях. БАХ! Дерево тріснуло. Він стоїть до мене спиною, його плечі здригаються. Про що, в біса, він говорить? Він злий на мене? Він і мені теж зарядить? Я зіщулююся в узголів’ї, згортаюся калачиком, готуюся до удару.
Нічого.
Амброджо повертається. Обличчя суворе. Він ходить кімнатою, туди-сюди, туди-сюди, розлючена горила в клітці зоопарку.
– То що ми будемо робити? – кажу я нарешті, коли стає зрозуміло, що на мене він не накинеться. – Ми ж не можемо просто лишити її там.
– Мені треба подумати, – відрізає Амброджо.
Він знову ходить туди-сюди.
Його хвилює тільки те, що його можуть загребти до в’язниці. На Алві – на мене! – йому начхати.
– Слухай, – каже він, підходячи до мене. – Хто знав, що Алві збиралася на Сицилію? Ти, я, «Британські авіалінії». Хтось іще?
Я хитаю головою.
– Можливо, хтось із її друзів?
– У неї не було друзів.
– Не було? Ти впевнена?
Я киваю.
– В усіх є друзі, Бет. А на роботі?
– Сумніваюся. Щиро кажучи, мені здається, її щойно звільнили.
Я дивлюся на свої руки, граю каблучкою Бет. Діамант і онікс, чорне й біле.
Амброджо зітхає.
– Усе це сталося надто швидко. За планом слід було почекати. За планом ми, чорт забирай, мали тримати все під контролем.
– Пробач, – кажу я, бо відчуваю, що мушу. – Пробач за все.
Амброджо сідає на край ліжка.
– Якщо хтось перевірятиме її перельоти, з’ясується, що вона приземлилася в Катанії. Кому відомо, що вона прибула на віллу?
– Тобі, мені, Емілії, Сальваторе, – кажу я. Думаю про Ернесто й охоронця в амфітеатрі, але я не знаю його імені. Бет знала, як його звуть, але в неї не спитаєш.
– І це все.
Я сумніваюсь.
– Так, так, це і все.
– Гаразд, слухай, ось що ми зробимо. За звичайних обставин ми б, звісно, викликали швидку. Але враховуючи особливості мого бізнесу, нашого бізнесу, ми не можемо дозволити правоохоронним органам щось тут винюхувати.
Холоднокровність зрадила його. На його скроні від люті запульсувала жилка: фіолетова, випнута, неспокійна.
– А тепер важлива частина, – каже він, підсуваючись до мене на ліжку й нахиляючись ближче. Він бере мою руку й стискає. На його нижній губі крапля слини. Він притишує голос:
– Ми скажемо Емілії, що Алві поїхала додому. Те, що сталося з твоєю сестрою, – трагедія. Мені дуже сумно. Але ти мусиш зрозуміти: нам доведеться самим позбутися її тіла.
Я зістрибую з ліжка.
– Позбутися її тіла? – повторюю я. – Вона щойно померла, а ти говориш про таке?
– Бет, послухай: у нас є лише кілька годин до того, як розвидниться. Прийде Емілія. Сусіди, поштар… Ми не можемо лишати її в калюжі крові на довбаному патіо. Навіть якщо це був нещасний випадок.
– Що означає твоє «якщо»?
– Навіть попри те, що це був нещасний випадок… нами займеться поліція. Забагато поставлено на кін.
Чому, що там на кону?
– Вони можуть навіть звинуватити тебе в убивстві.
Ось воно й прозвучало, слово на літеру «у». Мені це не подобається. Я вдивляюся йому в очі. Думаю, він намагається мене захистити.
– То що ти думаєш робити? Поховати її в садку? – нарешті кажу я.
– Щоб садівник знайшов труп жінки під моїм газоном? Ти що, з дуба впала?
Не думаю, щоб я саме це й мала на увазі, але інших ідей у мене немає. Раніше я нічого подібного не робила. І протоколу в мене немає.
– То що тоді? – кажу я.
Амброджо переходить на шепіт.
– Я викличу хлопців. Вони мені заборгували, вони з усім розберуться. Але треба зробити це зараз. Просто зараз. Сьогодні.
– І куди вони її заберуть? Як щодо поховання?
– Дідько, Бет, ти ж не ревна католичка! Не треба тут вмикати релігійність і вдавати, що тебе страшенно хвилює відспівування в церкві. Цей пункт ми включили в план лише для того, щоб він виграв нам час. Не вдавай, що дбаєш про її душу. Cristo! Dio!