– Ти попрощалася? – нарешті питає він.
– Угу, – киваю я.
– Bene. Гаразд.
Він кладе мені руку на талію й веде мене до ліжка.
– Ніно приїде за п’ятнадцять хвилин. Я почну прибирати. Думаю, тобі краще поспати, відпочити.
– Добре, – кажу я.
Хто такий Ніно? Я вихиляю склянку води, і нудота минає.
– Мені так шкода, Бет, – повторює він, цілуючи мене в чоло. – Це прозвучить жахливо, але… я так радий, що то була не ти.
Усередині мене все стискається, ґрунт вислизає з-під ніг. Що за чорт?
Я дивлюся на нього так, ніби хочу спопелити його поглядом. Напевне, я видаюся розлюченою, бо він каже:
– Пробач, це було недоречно. Просто я дуже тебе кохаю.
Він хоче поцілувати мене, та я відвертаюсь. Я й досі відчуваю присмак блювотиння. Натомість він мене обіймає.
– Головне, щоб ти була в безпеці. Пам’ятай про це. Ти, я та Ерні. Коли я побачив, як вона лежить там – просто викапана ти, – то я просто… Ми все робимо правильно. Заради нашої родини.
– Дякую, – кажу я, бо мені більше нічого не спадає на думку. Мій мозок не працює. Я розучилася говорити. Я відкидаю простирадла й сідаю на ліжку. На ліжку Бет. На моєму ліжку.
Я вже збираюся лягти, коли Амброджо каже:
– Не хочеш вдягнути нічну сорочку?
Я не знаю, де Бет тримала свої піжами. Я дивлюся на нього, розгублена. Не знаю, що робити. Йому не можна знати, що я розгублена. Я чую власне серцебиття: «БА-БАХ, БА-БАХ». Усі м’язи в плечах напружились. Нарешті (здається, промайнули години) він повертається до комода з червоного дерева й висуває другу знизу шухляду. О, так он вони де. Він передає мені коротеньку сорочку від «Джорджо Армані». Вона легша за вітерець. Я тримаю її й роздивляюся маленькі, вишиті по краю троянди, й витончене мереживо, й тоненькі бретельки. Вона пахне Бет – «Міс Діор шері». Я лягаю на ліжко й заплющую очі.
У двері стукають, й Амброджо підстрибує.
– А, Ніно, – каже він.
День четвертий. Хіть
Мої інтимні м’язи стискаються, наче ясна бабусі, коли та їсть лукум.
Розділ вісімнадцятий
Це Бет винна, що моє серце розбите.
То була остання ніч тижня першокурсників і наш дев’ятнадцятий день народження. То була хіть з першого погляду. П’ять півлітрових келихів «Укусу змії», три алкогольні гри й одна пляшка «Малібу» за один п’яний вечір у барі коледжу Корпус-Крісті, і в мене двоїлося в очах. Усе, що я з’їла за день, – пакетик смаженого арахісу. Я була в насичено-рожевій сукні, такій обтислій, що я заледве дихала, й випалила двадцять ментолових цигарок із пачки, яку знайшла в туалеті. Бет була в такій самій сукні. Я саме зосереджувала всі зусилля на тому, щоб не впасти зі стільця, коли Бет замовкла й перевела погляд на двері. У них зайшов чоловік.
– Хто це такий? – запитала я.
Спершу зображення було розмите, та, коли чоловік підійшов ближче, ніби з-за серпанку сухого льоду в глибині сцени на концерті «Бекстріт бойз», вималювався середземноморський півбог.
Він був гарний, наче голлівудський актор: біла сорочка – два ґудзики згори розстебнуто – і смокінг. Темне волосся хвилями спадало до плечей. Зуби блищали й були білими, наче в рекламі «Колґейт». Що він робить в Оксфорді? Решта хлопців виглядали наче Ґолуми з «Володаря перснів». І чому він такий засмаглий? Бет простягла руку й обійняла його. Я дивилася й не вірила своїм очам. Моя сестра з ним знайома?
– Алві, це Амброджо. Амброджо, це моя сестра-близнючка, Алвіна, – сказала Бет.
– Близнючка? Ого! Неймовірно. Та ви ж геть однакові, так?
Ми перезирнулися й знизали плечима.
– Бет ніколи не казала, що в неї є сестра-близнючка, – сказав Амброджо.
Бет скривилась. Вона мені про Амброджо теж не казала: я б такого не забула.
– Просто повірити не можу! – сказав він. – Та ви ж просто як дві краплі води…
Я потисла руку, яку він мені простягнув. Його шкіра була тепла й гладенька.
– Радий познайомитись. В якому ти коледжі?
Він говорив із акцентом, та я ніяк не могла зрозуміти з яким. Мені подумалося, що з іспанським.
– О, вона тут не вчиться, – сказала Бет. – Просто приїхала в гості на вихідні.
Я вичавила з себе усмішку й кивнула.
– Так і є.
– О, то ти навчаєшся в іншому університеті? Що ти читаєш?
– Ем, ні, не навчаюсь, – сказала я в підлогу. – Я працюю в «Йо! Суші».
Я не вступила в коледж, тому що не склала іспитів. Я не склала іспитів, бо мене вигнали. Все йшло не дуже добре. І яке дивне запитання. Я нещодавно дочитала «Сатанинські вірші», але йому цього знати не обов’язково.
– А ти що читаєш?
– Я пишу диплом з історії мистецтва.