Він просто глузував.
– Ні, розумію. Справді, розумію.
Він потягнувся до мого ліфчика, але застібка була занадто складна, і він здався.
– Тобі подобається моя сестра, просто визнай це. В мене чоловіки не закохуються. Вони вважають, що я дивачка. Дивна близнючка. Невдаха. Схибнута.
Я встала з ліжка й почала шукати туфлі. Є лише одна, як у Попелюшки. Він встав, схопив мене за талію, притяг до себе й міцно тримав. Я відчувала в його диханні запах «Єгермейстра». Він був так близько, що я могла відчувати його смак.
– Мені подобається дивне.
Я подивилася йому в очі, і ми поцілувались.
Далі все в тумані, але коли я прокинулася вранці, то знала напевне, що я вже не незаймана, бо на простирадлі була кров, а Бет, здається, була на мене зла.
З Оксфорда я поїхала поспіхом. О дванадцятій починалася моя зміна в «Йо! Суші», і я не могла собі дозволити запізнитись. У мене вже й так лишалося останнє попередження. І мені були потрібні гроші. Тож я написала свій номер на звороті конверта й поставила його на подушку поряд із Амброджо. «07755 878 4557. Алві. Зателефонуй мені. Цілую». Він так мирно спав, що мені шкода було його будити. Я просто вислизнула в двері, причинивши їх за собою. Я вийшла в коридор навшпиньки, радісна, з усмішкою на все обличчя. Я не знаю, чому це називається «ганебною ходою». Якби тоді, о восьмій ранку, хтось помітив би, як я виходжу з його кімнати, вони постановили б, що я «брудна хвойда» або засудили б мене за моє недоладне вбрання. Без туфель (бо одну я загубила, а ходити в одній туфлі ще гірше, ніж зовсім без них, правда ж?), у зім’ятій сукні, зі скуйовдженим волоссям, із розмазаним по всьому обличчю макіяжем, із засосами, в плямах сперми, з несвіжим ранковим диханням. Та я не почувалася брудною, осоромленою, зніченою. Я зустріла чоловіка, за якого хотіла вийти. Настрій у мене був піднесений, я була в екстазі, в довбаній ейфорії. Щаслива вперше в житті. Знаєте, як я почувалась? Я почувалася цілою.
Пізніше, на тому ж тижні, коли він не зателефонував мені, я набрала свою близнючку й запитала, що там і як. Бет сказала, що Амброджо запросив її на побачення й що тепер вони пара. Чарунка. Офіційно разом. Вона сказала, що закохана до небес. Вона вибачила йому той одноразовий секс. Вона вже майже взялася за організацію весілля.
Четвер, 27 серпня 2015 року, 10-та ранку. Таорміна, Сицилія
Якщо рекреаційні наркотики – це робочий інструмент, то алкоголь – це кувалда, ні, не так – паровий молот (другий закон Ньютона: більше сили). Я не пам’ятаю, щоб пила, але оце «БАМ! БАМ! БАМ!» у моїй голові – певний знак похмілля. Певно, горілчана фея навідалася до мене й надрала мені зад. Я мало що пам’ятаю з минулої ночі. Я не знаю, де я. М’який трикотажний халат огортає мене теплом, під головою рожева подушка, якої я не впізнаю. Я позіхаю, потягуюся, тру кулаками очі. Я добре спала. (Напилася до нестями, скоріше за все. Припини так робити, Алві, це шкодить твоїй печінці.) Мої сітківки ріже й пече в орбітах. Я розплющую очі назустріч сліпучому світлу й заплющую знов. Де це я, в біса, знаходжусь? Це не моя кімната. Це не моє ліжко.
Я раптом сідаю на ліжку й оглядаю кімнату: це спальня Бет. Це ліжко Бет. Дивлюся на протилежний бік ліжка, але воно порожнє. Торкаюся простирадла, але воно холодне. Де Амброджо? Він спав тут? Я переспала з чоловіком сестри? (Знов.) Я хитаю головою. Цього я не пам’ятаю. Кімната виглядає так само, як учора, коли ми з Бет тут перевдягались. На подушці лежить нічна сорочка, вишита маленькими рожевими трояндочками.
Бет!
Усвідомлення прослизає в голову цівкою крові, що стікає з мокрого волосся на брук. Бет. Я вбила її. Я штовхнула її чи вона послизнулась? Я вбивця? От лайно, що я наробила! Я зістрибую з ліжка й біжу до вікна, визираю в щілину в жалюзі. Садок навпроти парадного входу порожній. Басейну звідси не видно.
Де вона? Що мені робити? І де це, в біса, Амброджо? Що там було про план? «Опануй себе, Алвіно», – кажу я сама собі. Заспокойся й живи собі далі. Зроби хорошу міну. Поводься нормально. Ти впораєшся. Ти рок-зірка. Подумай лишень: що зробила би Бейонсе? Я глибоко вдихаю.
О БОЖЕ…
Я це зробила. Всередині іскриться ейфорія.
Емоції підняли мене на таку висоту, що я можу сягнути в небо, я ширяю в ньому, ковзаю в повітрі, пливу, дивлячись на Землю. Я могла б станцювати, я могла б заспівати, я могла б, чорт забирай, вибухнути. Я вільна! Нарешті! Мені хочеться сміятись! Хочеться плакати від радості! Які відчуття! Яке піднесення! Ніби швидко несешся на самокаті. Усмішка мимоволі осяває моє обличчя, і я затуляю його руками.
Елізабет померла! Хай живе Елізабет!
Це Алві лежала там із закривавленим волоссям, у мокрій чорній сукні на одне плече і з білою шкірою, що сяяла в останніх променях місяця. Вона здавалася такою спокійною. Вона була вродливою. Алвіна. Ніхто за нею не сумуватиме. У неї немає чоловіка, якого хвилювало б, де вона. Немає дитини, що плаче й хоче на ручки. Немає друзів у Англії, які чекають, що вона напише чи зателефонує, які благатимуть її повернутися додому. Так краще. Добре, що Алвіна померла.