Я блукаю віллою, поки не знаходжу кухню. Це місце – величезний лабіринт. Я роззираюся, чи не заховався тут, бува, Девід Боуї. Тренажерна зала. Кінозала. Вітальня. Музична кімната. Бібліотека. Нарешті я її знаходжу. Кухня велетенська. Традиційне сицилійське оформлення: жовто-білі кахлі та дерев’яна стеля, з рейок звисають блискучі мідні пательні. Пахне лимонами й випічкою. На комоді розставлено розписану вручну кераміку. Здається, що потрапив у рекламу «Кет Кідстоун». Здається, все чистеньке, аж скрипить.
Я бачу якусь жінку, що стоїть до мене спиною. Це Бет? Я завмираю. Але ні, не те волосся. Вона повертається й бачить, що я дивлюся на неї.
– Ciao, signora! – каже вона, усміхаючись.
Тепер я загадала. Це ж, певно, Емілія. Емілія з Ернесто були в парку. Обличчя в мене перекошується. Я не розмовляю італійською (знаю лише лайливі слова… і ще «піца» та «капучино»), тож я просто кажу:
– Гаразд.
На щастя, Бет не завдала собі зусиль, щоб вивчити італійську. А то могло вийти ніяково.
– Як почуваєтеся? – питає вона.
– Добре, – кажу я.
Краще не буває. Я – Елізабет. Усе чудово.
– Як ви? Як Ерні?
Я підходжу до візочка та зазираю всередину. Ерні спить як маля. Ротик у нього відкрився, і на підборіддя стікає слина. Він такий гарний, що аж не віриться. Він ідеальний. Він чудовий, і він мій. Цікаво, чи помітить він, що я вбила його маму. Я простягаю руку й гладжу пальчиком його м’якеньку щічку. Його повіки тріпочуть, але він не прокидається.
– А! Він спить! – каже Емілія, вітаючись зі мною по-італійськи: цьом у кожну щоку й обійми до хрускоту кісток. Емілія приємно пахне: лавандове мило? Я рада, що не забула напахтитися парфумами Бет.
– Добре, – кажу я, тепло всміхаючись очима, так, як робила це Бет, розмовляючи з нянею.
– А де ваша сестра, Алана?
О Боже. Серйозно? І чого це їй не байдуже?
– Алві змушена була повернутися додому, в Лондон, – кажу я. – Якісь проблеми на роботі. В неї дуже відповідальна посада. Вона очолює відділ поетів у літературному додатку «Таймс».
– Капучино? – питаю я.
– Я приготую, signora, – каже вона, всміхаючись.
Кофеїн мені взагалі-то не потрібен. Я вся й без того аж гуду, бадьора й збуджена. Я й забула, що в мене похмілля. А такого ніколи не буває. Часом моє похмілля триває по два-три дні. Інколи – чотири. Одного разу я провела цілий тиждень у лікарні. Емілія порається із срібним горщичком та пакетом кавових зерен. Я не відводжу від неї очей. Якщо вона буде зайнята, я мушу вміти приготувати каву на власній кухні. Тут немає «Нескафе» в гранулах та чайника. Я не розібралася би, з чого починати.
Емілія ставить маленький сріблястий прилад на поличку та розбирає його. В нижню частину вона набирає води з фільтру. Потім в інший прилад вона засипає шоколадно-коричневі кавові зерна та натискає на кнопку. Чути заглушливе ревіння й запаморочливий запах свіжозмеленої кави. Мій рот наповнюється слиною. Вона набирає повну ложку дрібно помеленої кави й кладе в ту сріблясту штуку. Я запам’ятовую, де Емілія тримає сірники, на випадок, якщо вони мені знадобляться: вони на маленькій порцеляновій тарілочці ліворуч від плити.
– Due minuti, – каже вона.
Думаю, це означає «дві хвилини».
– Молока хочете? – питає вона.
Я киваю. Сріблястий прилад булькотить. Емілія наливає сантиметр кави в мікроскопічне горня й додає столову ложку обробленого парою молока. І це все? Від цього мене не вставить. Я звикла до каністр зі «Старбакса» – двох літрів рідини у відерці з карамельною завитушкою. Ця чашка розміром із наперсток.
– Дякую, – кажу я.
Чудово. Роблю ковток. Святі небеса. Все одно що кислоту пити.
– Уф! Мені знадобиться цукор, – кажу я.
Вона дивиться на мене так, ніби я щойно прилетіла з іншої планети.
– Але, signora, mi dispiace! Ви завжди говорили, що цукор – це зло.
– Так. Ну що ж, я передумала.
Вкидаю дві ложки, які перебивають гіркоту. Вона дивно дивиться на мене, схиливши голову набік. Гммм, Еміліє. З тобою треба бути обережнішою. Якби це були події роману, сама вона викрила б мене. В детективних романах завжди саме персонал точно знає, що відбувається: лакеї, служниці, няні чи покоївки. Відсувають завіси. Підслуховують під дверима. Вони – очі та вуха маєтку. Жоден скандал не проходить повз них. Жоден секрет. Так, я мушу бути обережніша з нею.
– А де Амброджо? – питаю я.
– Плаває, – каже вона.
Я визираю на басейн крізь вікно. Спокійний, як ставок біля млина.