Уявляю, як вони стають на коліна, як люди роблять це в кіно. Пробач мені, отче, бо я грішний. Цікаво, скільки «Радуйся, Діво» отримала б я? Сподіваюся, він там не затримається. Мені вже нудно. Що я тут роблю? Я дивлюся на Ісуса, прибитого до хреста, і дуже добре розумію, що він відчуває. Покваптесь…
Сиджу й роздивляюся статуї та фрески. Щиро кажучи, це мене трохи нервує. Тут багато зображень людей у вогні. Куди не подивишся – жінки в полум’ї. Беззвучно кричать і корчаться від болю. Це, напевне, зображення чистилища. Тут є фреска епохи Відродження, на якій зображено Марію та Ісуса – за ними розгортається неперевершений тосканський краєвид: похилі пагорби, пишна зелень дерев, бліде блакитне озеро. Не дуже це схоже на Юдею першого століття. З якихось причин Марія завжди нагадує мені Бет. Цікаво, чи була в Марії сестра.
Я чую якісь звуки з кабінки. Хтось каже щось схоже на «Караваджо». Амброджо з Караваджо кричать італійською чи принаймні Амброджо. Я не розумію ані слова. Якщо я збираюся лишатися на Сицилії, доведеться вивчити італійську. Хоча Бет цим, здається, не переймалася. Якщо кажеш щось досить голосно й повільно англійською, люди тут зазвичай розуміють.
Амброджо відсуває вбік завісу й розлючено видирається з кабінки.
– Елізабет! Ми йдемо, – каже він.
Його голос відлунюється, гуде, відбивається від стін церкви. Навіть підлога, здається, двигтить.
– Ходімо. Пішли звідси, – каже Амброджо, хапаючи мене за руку й підіймаючи мене з лави.
От лайно, здається, він розлючений. Священик що, сказав йому, що я не та близнючка? Він злий на мене чи на священика?
– Полегше! – кажу я, спотикаючись на своїх підборах.
Він не відпускає. Він тягне мене до дверей і виштовхує на сліпуче сонце.
– Довбаний священик, – каже Амброджо, коли ми виходимо на вулицю. Він грюкає дверима за нашими спинами. Певно, це відповідь на останнє запитання. Сподіваюсь.
– Що сталося? – запитую я.
Він заходить за ріг, до бару «Мокамбо», й сідає за столик з видом на площу. Амброджо замовляє два шоти ґраппи. Він тремтить від люті. Я тремчу від страху.
Моя рука труситься, коли я дотягуюся до пачки сигарет Амброджо, яка лежить на столі. Дістаю дві цигарки. Потім згадую, що я Бет, тож я правша. Я намагаюся підпалити їх не тією рукою і псую запальничку. Амброджо переводить очі на мене.
– Що? Знову палиш?
– Так, у мене стрес.
Якимось чином мені таки вдається підпалити цигарку для Амброджо, і я вставляю її йому між губ. Запалюю цигарку для себе й затягуюсь. Ах, формальдегід і смола, так уже краще.
– Відколи це ти палиш? – насуплюється він.
– Відтепер, – відповідаю я, намагаючись звучати круто. Думаю, він не знає. Думаю, все гаразд. – То чого ви там кричали?
Він виразно дивиться на мене. «Не тут», – супиться він. Приходить офіціант із двома чарками ґраппи на маленькій таці. Я дивлюся на його дупу. Непогано, але ще далеко до Амброджо. Ми вихиляємо свої чарки. Не надто смачно. Напевне, «Малібу» мені більше до смаку.
– Давай вийдемо в море, викинемо це лайно з голови, – каже Амброджо, грюкаючи чаркою по столу. – Давай. Там ми зможемо нормально поговорити.
О ні. Тільки не човен. Тільки не яхта, тільки не вода. Тільки не лишатися з Амброджо наодинці в морі. У моїй голові розігрується сцена, і вона закінчується зовсім не добре для мене. Що, як він блефує? Що, як він знає? І просто вдає, чекаючи, коли ми лишимося на самоті? Я не хочу йти. Я знаю, що йому не можна довіряти. Він збирався мене вбити. Такий був план! Він вирубить мене й викине у воду, щойно в нього з’явиться така можливість.
– Можна я тут лишусь? – кажу я. Тут, на публіці, серед усіх цих людей, мені якось безпечніше. Він же точно не вдарить мене просто посеред міста? Посеред білого дня?
– Ми виходимо, – каже він, встаючи.
Розділ двадцять четвертий
Іонічне море
– Ще шампанського, люба? – питає Амброджо. Він наповнює мій келих зі старої й дорогої на вигляд пляшки.
– Ммм, французьке шампанське 1983 року, – кажу я, читаючи етикетку. Цей «Krug» читається «Краґ», як у слові «краб», чи «Круґ», як у слові «Гувер»? Він дивно дивиться на мене. Я перекладаю келих із лівої руки в праву. Вихиляю шампанське одним рухом. Він вкручує пляшку назад у відро з льодом. У таку спеку цей лід швидко розтане. Ми неначе пливемо на вуглині. Я однозначно засмагну.
– Це смачніше за те, що 86 року, тобі не здається?