Я не маю жодного уявлення.
– О так. Безумовно, – кажу я.
– Це «Ґран кюве», в нього менше обертів і вишуканіша структура. А «Піно нуар» на смак як яблука, ні?
Воно на смак як «Ламбріні».
– Так, яблука, точно, яблука, – кажу я.
Амброджо усміхається. Здається, він радий, що я погоджуюсь. А я рада, що він трохи заспокоївся. Думаю, він уже не збирається викидати мене в море. Цікаво, чому він такий злий на цього священика. Треба з’ясувати, що відбувається. Треба ще шампанського.
Ми розстелили рушники на палубі. Темне дерево обпікає підошви моїх ніг. На мені один із мініатюрних купальників Бет. Він від «Ажан провокатьор». Найбільше він схожий на зубну нитку (яке щастя, що я поголила лінію бікіні). В цих окулярах я виглядаю досить переконливо, та про всяк випадок я лишуся в парео. Амброджо лежить поряд у своїх тісних плавках від «Спідо», наші тіла міцно притискаються одне до одного. Амброджо сексуальний, як рятівник Бонді-Біч (не подумайте, що я дивлюся «Рятівники Бонді» чи денні телепрограми). Шкіра в нього гаряча. Він майже голий. Боже мій, Боже. Як же я його хочу. Вся ця небезпека так мене заводить. (Я знаю. Я знаю, знаю, все це дуже химерно, але ця штука діє так, і не тільки на мене. Скажімо, під час бліцкригу 1941 року лондонці перечікували повітряні атаки, трахаючись. Страх – природний афродизіак. Я заводжуся від небезпеки.)
Рада відзначити, піднявся легкий вітерець. Його якраз досить, щоб нам стало трохи прохолодніше на яхті, що погойдується в лінивому Іонічному морі. Це ідеальний вечір, безхмарне нескінченне блакитне небо. Море розлилося на всі боки, безкрайньо-синє. Вода мерехтить і сяє навколо нас, поки сонце закочується за далекий обрій. Тут добре, як на небесах. Райське місце. Благословення. Краще, ніж у всіх тих туристичних проспектах. Краще, ніж у «Місці під сонцем» (ну гаразд, може, я дивилася цю передачу раз чи двічі). Я дивлюся у воду, прозору, як діамант, і мене починає відпускати. Я зможу розібратися в усьому цьому божевіллі пізніше, а зараз я хочу просто розслабитись.
– Хочеш іще устриць? – питає Амброджо.
– О так. Вони такі добрі, – кажу я.
Знаєте, ніколи б не подумала, що вони мені сподобаються (це ж маленькі огидні створіння зі зморшкуватими сірими мушлями та липкими нутрощами), але вони були улюбленою стравою моєї сестри й виявилися навдивовижу смачними. До того ж в них багато цинку! Очевидно.
– Устриці з Лангедоку стали надто сухі останнім часом. Лише італійські смакують як море.
– Ммм, ага.
Я згодна з усім, що ти скажеш.
Він приносить важку, наповнену льодом тацю й витискає на устриць лимонний сік. Додає шалот і дрібку табаско. Трохи нарізаної петрушки й меленого чорного перцю.
– Відкрий рота широко.
Розтуляю губи й ковтаю її цілою. Я почуваюся тюленем на виставі «Сі ворлд».
– Ням, – кажу я, гигочучи, як сестра, – безтурботно, по-дівчачому. Амброджо має рацію. Вони смакують наче море. Але в хорошому сенсі.
Ми лежимо поряд на палубі. Амброджо гладить моє волосся, а я згорнулася біля нього. Замість подушки я поклала голову йому на груди. Я в безпеці, захищена, наче пташеня в гнізді. Він не здогадується, що я Алві. Я почуваюся Бет. Я почала розбирати в цьому смак. Уявляю, як ми постаріємо разом, я та Амброджо. Алвіна та Амброджо. Амброджо та Алвіна. АА, як батарейки, як «Анонімні алкоголіки». Ще уявляю нескінченні години, які ми проведемо на його яхті. Його яхті за мільйон грьобаних доларів. Пообіддя перетікатимуть у вечори. Вечори – в ночі. Ми лежатимемо поряд, отут, на палубі, дивитимемось, як кров призахідного сонця стікає в океан, дивитимемося, як сходить місяць і спалахують зорі. Це буде бездоганно, наче сон. Майже надто бездоганно, аж так, що видаватиметься нереальним. Але так воно й буде, бо я на це заслуговую. Як у рекламі «Лореаль»: адже ти цього варта. Я тяжко працювала заради цього лайна. Це все, про що я мріяла. Я це заслужила. Саме так.
– Попливемо на Лампедузу? – питає Амброджо, пробігаючи теплою рукою від мого плеча до шиї.
Що таке, в біса, Лампедуза?
– Ем, – кажу я, озираючись. Це що, якийсь маяк?
– Он там, з правого борту.
Я дивлюся ліворуч.
– Ні, це порт. З правого борту, – каже він. – Та що з тобою сьогодні? Ти головою вдарилась?
Чорт. Ну звісно. Бет би знала таке. Я мило всміхаюся й дивлюся вдалину, праворуч. Хитаю головою. Нічого не видно.
– Ні, ти маєш рацію. Давай лишимося тут. Острови завжди дуже схожі. З часом усі пляжі починають видаватись однаковими. Нудно.
Ми знову лягаємо та спостерігаємо за чайками, які танцюють високо в небі, вальсують, кружляють по дві, по три, бліді, наче привиди, у своєму білосніжному пір’ї. Можливо, в нас буде дитина, в нас із Амброджо. Маленька дівчинка на додачу до хлопчика. Вона буде напівіталійкою, але схожа буде на мене. Темніше волосся. Смаглявіша шкіра. А як назвемо? Якось по-італійськи. Софія? Анджеліна? Моніка Белуччі? Так, це було б ідеально. Наша бездоганна родина. Наш бездоганний будинок. Я робитиму сотні фотографій і викладатиму їх в «Інстаґрамі». У «Фейсбуці». У «Твіттері». Буду твітити про свою розкішну родину. Про своє чудове життя. Подивіться, який у мене сексуальний чоловік. Подивіться, які в мене милі діточки. У мене буде більше підписувачів, ніж у Кім Кардаш’ян. Я отримуватиму сотні тисяч лайків.