– Ти не знімеш шкарпетки?
– Що? Навіщо? Раніше тобі це не заважало.
– Забудь.
Закочую очі в темряві.
Він спускається моїм тілом мені в міжніжжя. Щось вологе: його підборіддя торкається моєї дупи, а ніс – клітора. Його язик завис десь південніше моєї вульви. Все це не дуже допомагає.
– Ти там іще не закінчив?
Він витирає губи, підіймається нагору. Все моє тіло тремтить. Що, як зі мною в нього будуть не такі відчуття, як із Бет? Що, як вона не була килимком для ніг, а виробляла якісь запаморочливі трюки, яких я не знаю? Що, як вона знала тантру? Чи смоктала, як порохотяг? Чи, може, вона могла закинути п’ятки за голову?
Він, взагалі, увійшов?
Дарма я хвилювалась.
Амброджо штовхається чотири чи п’ять хвилин, стікаючи потом, стогнучи, задихаючись, напружуючись. Це не надто приємно. Думаю, він міг би відкусити мені вухо. Я просто зімітую оргазм. Пам’ятаю цю сцену з «Коли Гаррі зустрів Саллі». Пригадую свої відчуття з секс-іграшкою № 5.
– Оххххххххххххххххххххххххххххххххххххх!
Амброджо кінчає трьома короткими розрядами, а потім відкидається на свій бік ліжка.
Ну, це лажа. Серйозно? Оце й усе. Напевне, в Оксфорді я була зовсім угашена. Йому, здається, сподобалося, а мені, певно, більше до смаку містер Дік. Не можу повірити. Після всіх цих років. Це так несправедливо. Я розчарована.
– Merda! – каже Амброджо, вистрибуючи з ліжка й задкуючи від мене. – Що за чорт? Алвіна? – питає він.
Він дивиться мені просто у вічі, наче акула, намагається прочитати мої думки, як Ларрі Девід, як агент ЦРУ. На його обличчя лягає тінь.
– Алвіна? – кажу я. Чому ти так мене назвав?
Жодна волосина на моєму тілі не ворушиться. Щоправда, їх у мене й нема. Я зголила їх усі, коли стала Бет. Я ошелешена, скам’яніла, нерухома, як одна з тих фігур у музеї Помпеїв, як та мармурова статуя Бет.
– Ти не Бет. Ви кінчаєте по-різному, – каже він.
Що, правда? От лишенько. Звісно, я розумію: він хоче сказати, що ми вдаємо по-різному.
– Що, в біса, відбувається? Краще тобі, чорт забирай, пояснити! – кричить він, б’ючи кулаком по узголів’ю. – Що, в дідька, ти зробила з моєю дружиною?
Я могла би пояснити, але навряд чи це щось змінить. Погляд у нього такий, ніби він хоче розірвати мене на шматки.
– Я не розумію, про що ти, – нарешті кажу я тремтливим голосом. Я помру. Факт лишається фактом.
– Що, правда? – кричить він. Його голос гримить, наче грім.
– Правда, – кажу я.
Він випростується по протилежний бік ліжка, грає кулаками. Здається, він дуже розлючений.
– Що ти наробила? Ти вбила її, так? Ти, кляте стерво, ти вбила мою дружину!
– Ні! Я не вбивала! Будь ласка… просто вислухай!
– Ти вбила свою сестру. Я мав здогадатись. Ти цілий день поводилася дивно. Бет ніколи б не з’їла цілу пачку «Прінґлз»! І вся ця історія з яхтою – Бет уміла керувати човном. Вона… вона… вона…. вона… це ми мали вбити тебе!
Амброджо смикає себе за волосся, практично вириває його з коренем.
– Я Бет! Я Бет! Клянусь, я не Алві!
Я притуляюся до узголів’я, давлюся слізьми. Він хапає мене за литки, стягає вниз. Сідає на мене, припнувши мене до ліжка.
– Що я подарував тобі на Різдво минулого року?
– Я-я-я не пам’ятаю.
– Де було наше перше побачення?
– Не-не-не пригадую.
Його обличчя за сантиметр від мого. Відчуваю, як його слина бризкає мені в очі. Якби я не була така налякана, мені було б дуже бридко. Його чимала вага притискає мене до простирадла.
– За яку футбольну команду я вболіваю?
Треба вгадати…
– Це «Італія»?
За Амброджо на камінній полиці видніється лялька, та, що була в Елізабет ще в дитинстві. Вона звисає з каміна, витріщаючись на мене, щось зблискує в її мерехтливих очах. З її пальця на нозі стирчить самотня шпилька. Ніби тут Бет. Ніби вона дивиться на мене, просто зараз, цієї хвилини. Я відчуваю її присутність. Я відчуваю її лють.
– Ти нічого не хочеш мені сказати, Алвіно? – питає Амброджо, нахиляючись ще ближче. Тепер він тремтить, його очі широко розплющені. Я не помічала, який він сильний – великі м’язи на плечах, біцепсах, грудях. Він міг би зламати мою шию, наче гілку.
– Звідки… звідки ти знаєш, що ми кінчаємо по-різному? – питаю я. Вдала спроба…
– Я трахнув тебе в Оксфорді. Чи ти була така п’яна, що не пам’ятаєш?
– Чорт, – шепочу я, закриваючи рота долонею. – Так ти знав, що то я? Що то була Алві?
– Звісно, я знав. Ти що, за ідіота мене маєш?
Я хитаю головою:
– Ні, звісно, ні.
Амброджо трохи послаблює хватку. Тре собі скроні, заплющує очі.