Сальваторе наливає мені склянку води з-під крана. Моя рука тремтить, і трохи води розливається. Я випиваю її й дивлюся на годинник на стіні – 1:13 ночі. Дивно, саме в цей час померла Бет. Сальваторе стоїть наді мною й дивно на мене дивиться. У ньому десь 190 сантиметрів зросту. Якби мої руки та сукня не були забризкані кров’ю, сумніваюся, що він мені повірив би.
– Отже, ти думаєш, що вбила Амброджо.
Видно, він і досі не повірив.
– Так, – киваю я.
– І ти впевнена, що він мертвий?
У мені здіймається хвиля сумнівів. Раптом земля захиталась під моїми ногами. Що, як Амброджо не помер? Що, як він встав і пішов за мною сюди? Погляд перестрибує на вхідні двері в кінці коридору, але вони зачинені. Темно. Нікого немає. Сальваторе перевірив. Він подивився в садку. Автоматичні світильники вловлюють кожен рух. Я глибоко вдихаю.
– Я впевнена, – кажу я.
– Як ти його вбила?
– Каменюкою.
Навіть для мене це звучить абсурдно. Він замовкає на мить, обмірковуючи цей факт.
– Minchia, – каже Сальваторе. – Каменюкою.
Нарешті дійшло. Тепер він втупився в мене, в його блакитних очах злість і засудження. Що я зробила? Він мені допоможе? Чи він розлютився? Він здасть мене поліції? Сальваторе носиться кухнею, смикає й вимахує м’язистими руками, гупає ногами – бетонними стовпами: 190 сантиметрів чистого м’яса й м’язів. Не дивно, що Бет хотіла переманити його на свій бік. Розлючена горила. Ґрізлі. О Боже. Раптом я розумію: синці на руках Бет. Їх лишив не Амброджо. Він – ганчірка. Їх лишив Сальваторе!
– Чого, в біса, він намагався тебе вбити? Він дізнався про нас?
– Так, – кажу я, раптом у мене запаморочується в голові, здається, я зараз знепритомнію. Він ударить мене. Поб’є мене. О, нащо я викинула той пістолет?
– Як Амброджо дізнався?
– Моя сестра розповіла.
Це взагалі правдоподібно?
Сальваторе замислюється.
– А нащо їй було це робити?
– Думаю, вона хотіла забрати його собі. Вона буває таким стервом.
Добре: теперішній чаc. Ніби вона ще жива. Молодець, Алві. Швидко орієнтуєшся.
Сальваторе зітхає. Думаю, він мені вірить. Чому він мені вірить? Що Бет казала йому про Алвіну? Він вважає її сукою.
– Тож… де воно? Тіло? – каже він.
– На сцені амфітеатру.
– В амфітеатрі? Що він, у дідька, там забув?
Якби ж я знала.
– Я не знаю. Він гнався за мною.
Коли я це кажу, мій голос зривається. Голова крутиться. Сльози заважають дивитись. Я вже збираюся витерти щоку рукою, коли бачу, що вона в крові.
Сальваторе труситься від люті. Я розбудила його й завдала йому клопоту. Здається, він нетямиться від злості.
– Чому я маю допомагати тобі? Після того, що ти наговорила?
А що я, в біса, такого сказала?
– Я, я, я…
– Я думав, ти зі мною не розмовляєш. Ти ж наче більше не хотіла мене бачити. Тобі було байдуже, поки не знадобилася допомога.
Що? А. Та сварка з моєю сестрою. Пригадую, вони лаялися біля машини.
– Та ні, я хочу тебе бачити. Вибач мені, – кажу я. Це звучить переконливо? В моїх словах досить каяття? Тепер сльози течуть вільно, наповнюють очі, стікають обличчям. Справжні сльози. Я й забула, що воно таке. О Боже, невже я насправді плачу? Напевне, я перетворююся на Бет. Він мені не допоможе. Нащо я прийшла сюди? Він поб’є мене чи викличе поліцію.
– Тож ти насправді не бажала мені смерті?
– Ні.
Серйозно? Вона так сказала? Цікаво, чим він таке заслужив. Мабуть, серйозно проштрафився.
– Але ти так сказала…
Чорт. Розумничка, Бет.
– Я не те мала на увазі… не зовсім те. Будь ласка.
Що б зробила Бет? Я змахую віями. Напевне, флірт дає кращі результати, коли ти не забризканий кров’ю.
– Будь ласка. Будь ласка. – Тепер я схлипую в долоні. Кого хвилює ця кров? Я жахливо виглядаю. Якщо він мені не допоможе, мені кінець.
– Чекай тут, я вдягнуся, – нарешті каже він.
Я дивлюся на нього.
– Справді? – кліпаю крізь сльози. – О дякую! Дякую! Дякую! – кажу я. Сальваторе – мій рятівник!
Він виходить крізь двері в кінці коридору. Важкими кроками підіймається сходами. Я чую, як він пересувається нагорі. Мостини скріплять. Тінь від лампи тремтить. Він кремезний чолов’яга. Кілограмів зо двісті? Важкий, як бугай.