Я допиваю воду й ставлю склянку до мийки. Його кухня блискуча, супермодна, зроблена на замовлення, дизайнерська. «Бош», «Смеґ», «Неспрессо», «Алессі». Вона здається новісінькою, ніби нею ніколи не користувалися. Глянцеві білі поверхні сяють. Мінімалістичні прилади. Італійський дизайн. Там, де моя рука торкалася білого пластикового столика, лишився кривавий слід. Я відриваю шматочок паперового кухонного рушника, намочую під краном і витираю. Це одна з тих кухонь, де смітник десь заховано. Навіть не уявляю, де шукати. Якщо я ще до чогось доторкнусь, то знов лишу пляму крові. Я стою посеред кімнати з вологим папером, з якого на білі кахлі підлоги крапає рожева рідина.
Сальваторе збігає сходами вниз. ГУП. ГУП. ГУП. Він перевдягнувся в сині джинси й стильну чорну сорочку. Сорочка сидить на ньому ідеально, напевне, пошита на замовлення.
Він зупиняється й секунду мене роздивляється, бачить паперовий рушник у мене в руці. Він забирає його й викидає в смітник. Його заховано в тумбі під мийкою. То он ти де. Запам’ятаю на наступний раз. Якщо він буде.
– Нам знадобиться вода, щоб усе прибрати. Може, взяти кілька відер і губку?
– Ходімо, – каже він.
– Де він? – питає Сальваторе.
Треба було прихопити ліхтарик. Здається, стало ще темніше. Велика чорна хмара проковтнула місяць. Оглядаю ті клаптики місцевості, які можу роздивитись. Колони. Каміння. Море. Хай йому грець! О Боже, це що, Етна вивергається? Я знала, що їй не можна довіряти. Хіба це не небезпечно? Кратер вулкану іскриться й мерехтить. Червоногаряча лава переливається через край – помаранчева, жовта, золота, малинова. З верхівки випльовується хмарка диму. Завислий у повітрі попіл пронизують блискавки. Відчувається слабкий запах сірки. Запах жару. Я зиркаю на Сальваторе, але вулкан його, здається, не хвилює. Можливо, він так постійно вивергається? Я дивлюся на верхівку. Вона здається надзвичайною. Мабуть, круто було б пережити виверження. Якщо його можна пережити. Було б що розповісти онукам.
Спершу я його не бачу. Здається, він зник. З останніх сил підвівся й пошкандибав геть. Все видається несправжнім, ніби я все вигадала, ніби все це ігри хворої уяви. Я дивлюся через плече; що, як він і досі тут? Полює на нас просто зараз із каменюкою чи пістолетом? Згадую зомбі зі «Світанку мерців». Та от нарешті я його бачу – він лежить на сцені, там, де я його й залишила. Довга темна фігура на сірому камені. Мовчазна. Нерухома. Мертва.
– Он, на сцені. Дивись! – кажу я. Я кусаю губу зсередини так сильно, що тече кров.
Сальваторе дивиться в тому напрямку, куди я показую. Я відчуваю, що він напружується. Він мені не вірив. Поки сам не побачив. Я й сама не вірила. Ми збігаємо сходами вниз до краю сцени. Ми взяли с собою два повних відра води, щоб усе вимити, вода з відра хлюпає та розливається. Мої ноги мокрі. Мої коліна тремтять, коли я йду, роблячи по два, по три, по чотири кроки за раз. Іти, здається, доведеться цілу вічність.
Що я, в біса, роблю? Я ніби дивлюся на себе з відстані – я глядач, що прийшов на грецьку трагедію: що більше крові й нутрощів, то краще. У кінці всі помирають. Звідси, з амфітеатру, вбивства здаються справжніми, але все це лише гра: тригодинне напруження, збудження, розвага, катарсис. Я знаю, що на сцені не кров, а харчовий барвник. Я знаю, що кишки не людські, а свинячі.
Ми доходимо до краю сцени, застрибуємо на неї. Спершу – Сальваторе. Він простягає мені руку, та я просто стою там і витріщаюсь. Я не хочу підходити ближче. Думаю, я можу зблювати. Він хапає мене за руку й теж витягає мене нагору, так, ніби я легка, мов пір’їнка (а хотілося б). Я йду до нього до лінії колон у глибині сцени, наближаюся до тіла. Раптом я спиняюся наче вкопана. Очі Амброджо досі широко розплющені й сяють у місячному світлі. Він дивиться на мене. Великі безвиразні очі, як у риби, викладеної на лід у рибній крамниці. Рот роззявлений, із нього звисає язик. У риб є язики? Голова в нього розтрощена, по ній тече цівка крові. Волосся вологе й чорне. Краєм ока я помічаю щось світле: що це? Череп?
За тілом – видовище, від якого спиняється серце. Етна й досі вивергається. Мені починає це подобатись. Спалахи червоних іскор у нічній темряві. Це приголомшливо, неймовірно, епічно, піднесено. Тепер, зрозумівши, що ці потоки лави не поглинуть мене, я не можу відвести очей від вогню.
– Бет! БЕТ! БЕТ!
– Що?
– Треба прибрати це лайно, – каже він.
Я знову повертаюся до тіла, підходжу на крок ближче. Від смороду свіжої крові, змішаної з сіркою та солоним повітрям, до горла підступає нудота. Він заповнює мої ніздрі, спускається горлом: удар у щелепу, вибитий зуб, прокушений язик. Я відхаркую кров, кров наповнює мій рот, мій шлунок, мої легені. Я задихаюся, тону, з головою поринаю в кров.