– Допоможи мені, – каже він, – підійми ноги.
Ми натягаємо джинси, потім сорочку. Одяг трохи завеликий на Амброджо. Сальваторе, певно, десь на розмір більший, L, а не M (чи XXL?), але й так згодиться. Вибору в нас, за великим рахунком, немає.
– А як же туфлі? – питаю я, дивлячись на кросівки Сальваторе. Думаю, це «Ейр Джорданс». Вони дуже круті. Мабуть, йому не хочеться їх віддавати. Мені б точно не хотілося.
– Взуття могло спасти, – каже він. Це правда. – І в нас різні розміри…
Якщо копи знайдуть тіло в туфлях не того розміру, це, певно, виглядатиме дивно. Я дивлюся на ноги Сальваторе. Закладаюся, він хороший плавець. Цікаво, чи правда те, що кажуть про великі ноги. Сподіваюсь, я зможу це з’ясувати.
Сальваторе нахиляється та бере Амброджо за литки. Я намацую його зап’ястки, знаходжу плечі й беру його під пахвами.
– Готова? – питає Сальваторе.
– Один, два, три…
Ми підіймаємо його та шкандибаємо до краю скелі. Тепер, коли я стою на самому краєчку, я бачу, що прірва дуже глибока. Я ледве-ледве розрізняю білу піну хвиль, які розбиваються об кругляки під нами. Добре, що там є каміння. Якщо його знайдуть, буде схоже на те, що він розбив голову, коли падав. Коли його знайдуть. Думаю, це неминуче, і лишається тільки чекати… решта лише спроби видати бажане за дійсне. Це Європа, а не Ла-Ла-Ленд.
Я не хочу підходити ближче до краю: я боюся висоти й не хочу впасти. Мені вже паморочиться в голові. Піднуджує. Це я хитаюся чи море хвилюється? Нам треба стояти тут на краю, щоб скинути його, інакше вода його не забере. Ми рухаємося до краю скелі сантиметр за сантиметром. Я не наважуюся дивитися вниз. Тіло висить між нами, як гамак. Долоні зісковзують, треба вже скинути його. Я його впущу! Краще нам поквапитись.
– Зачекай хвилиночку, – каже Сальваторе.
Зачекати? Ну що тепер?
– Чому? Що таке?
Ми кладемо тіло на землю. Я задихаюсь, обливаюся потом. Я хочу покінчити з цим. Нам треба спекатися цього тіла.
– Бет, мені треба дещо в тебе запитати.
Зараз? Він серйозно? Ми ж наче щось робили. Що, як проїде машина? Грьобана поліція?
– Звісно, – кажу я. – Що таке?
Ну, давай потеревенимо. Пограємо в таку, знаєте, гру, як грають на вечірках: «А ви колись?..» Я дивлюся в його очі, але довкола темрява. Я не можу розгадати його погляд. Що відбувається? Він відводить очі. О Боже, він що, досі злий на мене? Він і мене зі скелі зіштовхне? І що йому, чорт забирай, відомо?
– Бет, після всього цього ти припиниш поводитись як ненормальна? Весь минулий тиждень… все це було занадто. Спершу всі ці штуки про твою сестру, а тепер це? Мені просто здається… що я більше тебе не знаю. Ти поводишся геть інакше.
– Я обіцяю. Обіцяю. Без вибриків. Без божевілля. Я буду просто собою. Що хочеш. Що скажеш, – намагаюся підбадьорливо всміхнутись.
Про що це він говорить? Я не розумію. Мабуть, це якось пов’язано з їхньою сваркою. Треба розібратися, що вона собі задумала. Можливо, Сальво допоможе мені заповнити пробіли?
Жоден його м’яз не ворухнувся. Він не каже ані слова. Сподіваюся, він переконаний. Сподіваюся, він мені вірить. Я дивлюся на тіло Амброджо в бруді на землі. Він видається досить безпорадним, коли лежить ось так, він уже не той жахливий монстр, якого я бачила раніше, не той кровожерливий тиран, він якого я тікала.
Ми підіймаємо тіло й скидаємо його вниз зі скелі.
Природний заповідник «Фьюмедінізі е Монте Скудері», Мессіна, Сицилія
Повернувшись у «бумер», ми не розмовляємо. Мені хочеться запалити одну з цигарок Сальво – он, біля перемикача передач лежить пачка, – але я й досі вдаю, що я Бет, а пояснювати мені не хочеться. До того ж вітер надто сильний. Я дивлюся на Сальваторе – на його профіль на тлі дороги. От дідько, він сексуальний: римський ніс, важка щелепа, тіло античного героя. Він міг би бути дублером-каскадером в кіно про Джейсона Борна. Чи, може, Тором? Треба віддати належне моїй сестрі: в неї був хороший смак на чоловіків.
Волосся Сальваторе, густе, не русяве, як зазвичай, а чорне в такому освітленні, розвівається за ним по вітру. Придивляюся до щетини на його обличчі: він, здається, не голився з тиждень. Весь його вигляд так і кричить: «Я митець! Мені на все начхати». Неймовірно сексуально.
Сальваторе повертає не туди, звідки ми приїхали, і я не знаю чому.
– Де це ми?
– В парку.
– Ми приїхали іншим шляхом.
– Я знаю.
Ми їдемо крізь густий ліс. Він виїжджає на дорогу, яка більше нагадує ґрунтову стежину, й раптом глушить двигун. Ліс пахне гнилим листям і вологою землею. Мертва тиша. Найтемніший час – перед світанком – колись я це почула, але тільки тепер переконалася на власному досвіді. У центрі Лондона ніколи не буває темно. Ніколи не буває так тихо. Тишу порушує тільки цвірінькання пташок на деревах. Ліс починає прокидатись. Чому ми тут зупинились? Я починаю панікувати. В моєму розумінні лісова місцевість Сицилії – місце для закопування мертвих жінок. Жінок, які виглядають точно як я. На обличчі Сальваторе якийсь дивний вираз… Або він уб’є мене, або поцілує. Чорт.