Потім я думаю про тіло.
Я ледве врятувалась. Амброджо міг убити мене! Мені пощастило прибігти туди першою. Що ж таке задумав Амброджо? Моя ідеальна сестра не вигадала б такого. Упевнена, весь цей план був тільки його. Мене це зводить із розуму. Але моя сестра померла. Як і Амброджо. Суїцид. Мені нема чого боятись. Вранці, після того як поваляюся в ліжку, я встану й запитаю, куди подівся Амброджо. Я буду не надто схвильована. Просто проживатиму звичайний день. Можливо, схожу на розслаблюючий масаж. Зроблю манікюр. Косметичні процедури. Але потім, за пару днів, коли він так і не з’явиться, коли не відповідатиме на дзвінки, коли виявиться, що його друзі не мають уявлення, куди він подівся, я зателефоную в поліцію, не тямлячись від хвилювання. Амброджо? Так… тепер я пригадую… він був у депресії. Він був чимось засмучений. Так, пам’ятаю! Він погрожував покінчити із собою. Я ніколи не вірила. Я думала, що це просто перебільшення: «Якщо твоя мати ще раз нам зателефонує, я вб’ю себе. Якщо Італія не виграє «Євробачення», я вб’ю себе» – щось таке.
Може, треба вбити й того охоронця? Ну, про всяк випадок. Може, так буде безпечніше? Але, з іншого боку, він допоміг нам… і він може стати в пригоді пізніше. Треба це обміркувати… Здається, я йому подобаюсь. Йому подобалася Бет.
Витираюся пухнастим рушником Бет і натягаю на себе нічну сорочку «Армані» – ту, з маленькими вишитими трояндами по краєчку. Вона супермила. Заповзаю в ліжко Бет і Амброджо. Воно величезного розміру, тож мені вистачає місця, щоб розтягнутися, позіхнути, покрутитися, зручно влаштуватися. Я опускаюся на пухкі затишні подушки, загортаюся в м’які сатинові простирадла й засинаю. Важкий був день.
День п’ятий. Ненажерливість
Скільки чипсів «Прінґлз» можна запхати в рота за один раз? Мій рекорд – 19.
Розділ двадцять восьмий
Це Бет винна, що в 1999-му році мене заарештували за крадіжку цукерок у «Вулворс». Це вона винна, що я почала красти.
У дитинстві в Бет була уявна подружка на ім’я Таллула – вона збіса мене дратувала. Її бачила тільки Бет, і тільки Бет чула, що вона каже. «О Таллуло, ти така кумедна», – казала Бет, гигочучи. Я знала, що вони говорять про мене, глузують. Вони годинами грали в рольові ігри, в улюблені ігри Бет: у принцес, у фей-принцес, у доньки-матері. Я не розуміла, нащо їй уявна подружка, якщо в неї ж я. Я також не розуміла, де вона її знайшла, – мені це так і не вдалося, хоч як сильно я хотіла й намагалась. Можливо, тому я й була така самотня?
Наша мама підтримувала цю дружбу, ставлячи для уявної подружки стілець і прибори для вечері, купуючи Таллулі гостинці в магазині, підписуючи Таллулі листівку на день народження, запрошуючи Таллулу до нас на канікули. «Бет, люба, а Таллула піде з нами до театру? Треба буде купити їй квиток!» То було дофіга безглуздо. Таллулі приділяли більше уваги, ніж мені. Таллула була важливішою за мене.
Потім, на наш восьмий день народження, я вирішила, що настав час покласти цьому край. То був особливий день для мене. Не для цієї корови Таллули. Я вкрала «Марс» зі шкільної їдальні. Я запхала його в рукав свого завеликого блейзера, коли працівниця їдальні не дивилася: рот наповнився слиною, серце гупало, у вухах стукало. Напруження була шалене. Цілий день я тримала його на дні ранця – темно-синього наплічника «Дженспорт». Це все, про що я думала решту дня – на англійській, на історії, на малюванні. Саме лише усвідомлення того, що батончик у сумці, збуджувало мене. По обіді, повернувшись додому, я поклала «Марс» під подушку так, щоб його не було видно. Пізніше, вночі, коли Бет захропіла на верхньому ярусі, я спробувала була виманити її «подружку».
– Агов! Таллуло! – сказала я солодкавим голосом. – У мене тут шоколадка. Покажись, і зможеш забрати її собі…
Я чекала й чекала з подушкою напоготові, не тому, що хотіла дружити з нею, а тому, що хотіла її задушити. Я чекала й чекала, хвилини тягнулися годинами, але вона так і не показалась.
Врешті-решт я сама з’їла той «Марс».
Батончик був солодкий, заборонений, дивовижний. Він поклав початок серії таємних розваг із солодощами, яка закінчилася в 1999-му, у «Вулворсі». Охоронець застукав мене, коли я запустила руку в банку шербетних льодяників на паличці – кишені настовбурчилися під вагою кольорових кульок, а в рот було напхано рожевих шоколадних мишок. Він викликав поліцію, а поліція викликала мою маму. Я була замала для в’язниці. Я думала, що мама казитиметься від люті, кричатиме на весь дім, що з нею станеться напад. Але вона не завдала собі клопоту навіть покарати мене. Ніби мене й не існувало.