Зазвичай мені не дозволяли їсти шоколад. Мама ніколи не давала мені кишенькових грошей, казала, що я надто погано поводжусь і не заслуговую на них, що я й без того вже товста, мерзенно жирна… Мама казала, що в мене фігура як у сільського клозету, що я виглядаю як зад двоповерхового автобуса. Мені не дозволяли купувати цукерки, як моїй сестрі та решті дітей. Я знаю, знаю, Бет ділилася своїми, намагалася потайки, коли мама не дивилася, дати мені якусь смакоту, пронести мені контрабандою півпачки «Ньордз». Але я хотіла, щоб цукерки були тільки мої. Хотіла, щоб мама купила їх особисто для мене.
Батончик «Марс» було так легко вкрасти, це було так швидко, майже не потребувало зусиль. Мама про це так і не дізналась. Вона й не здогадувалася про це. Тепер, коли я навчилася красти, нащо мені були ті дурні кишенькові гроші? Тепер мені більше ніхто не потрібен.
Тож то був мій перший раз, і, як я сказала, то була провина Бет. Не звинувачуйте мене, тільки її.
П’ятниця, 28 серпня 2015 року, 9:52 ранку. Таорміна, Сицилія
– Mamma, мamma!
Це маленький Ернесто. Мене розбудила Емілія з малюком на руках.
– Доброго ранку, signora, – каже вона. – Як ви?
– Mamma, – плаче Ерні, простягуючи до мене рученята. Його щічкою котиться велика кругла сльоза. Бідний малий.
– О, доброго ранку, Еміліє, – кажу я, сідаючи й потягуючись.
Кістки хрусткотять, суглоби скриплять. Ніби я зламаний механізм. Якось мені недобре. Переставляю подушки й беру дитину. Будь ласка, не плач. Будь ласка, стули пельку.
– Шшш, шшш, шшш, шшш, – пригортаю Ернесто до грудей, лагідно гладжу його по спинці.
– Він хотів до мами, – каже Емілія, здвигнувши плечима. – Принести вам кави? Уже майже десята.
– Так, дякую, – кажу я.
Він не припиняє хлипати, гарячі сльози крапають на мою шкіру, шмарклі розмазуються по грудях. Я міцно тримаю його й пригладжую волоссячко на його маленькій голівці.
– Шшш… шш… не плач.
Емілія посміхається, потім розвертається та йде.
– Еміліє?
– Так.
Вона стоїть у дверях.
– Ви не бачили Амброджо?
– Ні, signora. Не бачила. Сьогодні – ні.
– А ви знаєте, де він?
– Ні, не знаю.
– Може, знову пішов поплавати в морі?
– Можливо, signora. Машини на в’їзді немає.
– Добре. Зателефоную йому, – кажу я.
Перемикаюся на дитину, що верещить у мене на руках. Емілія виходить. Боже! І що далі? Що мені робити з немовлям? Інструкції до нього не додано. Я не пригадаю, щоб у школі були уроки догляду за дітьми. То було б корисніше за кляту фізру. Ну коли в житті мені може стати в пригоді лакрос? Ця крива навчання буде крутою.
Я вилажу з ліжка, колисаючи Ерні на руках, і ледве не падаю. Чорт, мій палець! Я ледве стою. Крик Ерні сягає нового піка, і я хвилююсь, як би шибки не повилітали. Я шикаю й хитаю його туди-сюди. Туди-сюди. Будь ласка, не плач. Будь ласка, замовкни. Я зазираю йому в очі й бачу справжню паніку. Він відчуває, що я не його мама? У дітей надзвичайний нюх, як у свиней чи німецьких вівчарок. Треба не забувати пшикатися парфумами Бет: «Міс Діор шері». Це має спрацювати.
Малий плаче.
І досі плаче.
Плач стає гучнішим і наполегливішим.
Він стає дедалі вискливішим і пронизливішим, аж поки не переходить у чутний лише кажанам ультразвук.
Дитина виє, від гучних, наче в монстра, ридань усе його маленьке тіло труситься.
Тепер заходиться.
Тепер глухо скімлить.
Допоможіть, хто-небудь. Де тут кнопка «вимк»? Де тут «пауза»?
Заходить Емілія з кавою на таці. Вона ставить її на тумбочку біля ліжка й дивиться на мене. Її обличчя бліде.
– О, signora! – каже вона на фоні схлипувань, витріщаючись, і показуючи, і знову втуплюючись у мої руки. – З вами все гаразд?
Я дивлюся на синці на руках та плечах – вони бридкі, блакитні. Звідки вони взялись? Я навіть не помітила. Емілія не звернула уваги на мій палець і коліно (які, до речі, червоні, розпухлі й набагато бридкіші за синці). Я розтягнула всі м’язи на руках і ногах. Підошви стерті до м’яса.
– А на коліні у вас поріз! – каже вона, вказуючи на мою ногу.
– Все гаразд, – кажу я. – Правда.
В мене той іще вигляд. Краще б я вдягла ще щось на цю відверту сорочку.
– Вночі я встала з ліжка й перечепилася через килимок. Потримайте Ерні, поки я вдягнусь.
Вона звужує очі й хитає головою. Думаю, вона мені не вірить.
– Signora, хочете, я викличу поліцію?