– Господи, ні. Все гаразд, – сміюсь я непереконливо.
Вона замовкає, так, ніби збиралася щось сказати, а потім передумала. Я передаю Ерні Емілії. Він кричить і розмахує ручками й ніжками. Він скидається на розлюченого восьминога. Емілія обіймає його й цілує в чоло.
– Ма, ма, ма, – каже він.
Ерні майже миттєво припиняє плакати. Мабуть, в Емілії є суперздібності, яких немає в мене. Можливо, вона заклиначка коней. Чи в неї є спеціальне сьоме чуття. Вона знову стривожено й осудливо оглядає мене з голови до ніг. Та нарешті вона виходить у коридор і зачиняє за собою двері. Слава яйцям. Крик і досі дзвенить у моїй голові заглушливим відлунням. Голова крутиться. Болить. Той плач і досі чутно, як море в мушлі. Витираю шмарклі з грудей. Бути мамою дуже, дуже важка робота. Що б я, в біса, робила без допомоги?
Заходжу до ванної та дивлюся в дзеркало. Мої синці на руках такі самі, як у Бет. Вони в тих самих місцях, тієї самої форми, хоча її синці були радше фіолетові, здається, майже чорні. Моє відображення хитає головою та супиться. Амброджо мене не бив. Я не розумію. Мабуть, синці лишилися там, де мене торкався Сальваторе, коли ми трахалися в машині. Я пам’ятаю тиск, напевне, він був чималий, це однозначно було грубо, та водночас я майже не зважала. Напевне, це генетика: у нас із Бет завжди лишалися синці від найменшого доторку. Що ж, це дещо пояснює.
Однак не все. Якщо Амброджо не бив Бет, то що їй тоді не подобалось? Вона здавалася такою нещасною: лаялася, плакала. Я ніколи не бачила її такою заведеною. Вона ніби зламалась. Заплуталась. Діаманти в її сумці натякають на те, що вона хотіла втекти. Я тру долонею синці – трохи боляче, але на вигляд гірше, ніж на дотик. Гаразд. Добре. Він не розпускав рук, але щось було не так. Амброджо вважав, що вони за одне. За його словами, в них був план. План! Який стосувався їх обох. Принаймні Амброджо так думав. Так він сказав. Але я знаю, що Бет тримала наш обмін ролями в секреті…
Можливо, вона хотіла врятувати мені життя!
Так, ось воно. Напевне, воно. Це в нього мислення вбивці. А вона намагалася врятувати мене. Вона хотіла поїхати без нього. Ось чому Амброджо був у такому шоці! Чому ти була вдягнена як Бет, Алві? Вона його обкрутила. Хитра змія.
Мені й досі треба багато в чому розібратися, але це чудовий початок. Треба сказати, я вражена власними дедуктивними здібностями. Я справжня міс Марпл. Я Шерлок Голмс. Може, мені податися в Скотленд-Ярд?
Беру щітку, байдуже чию, й чищу зуби.
Намотую кола в басейні. Брасом, щоб не намочити волосся. Туди-сюди. Туди-сюди. Сюди й знову туди. Збіса спекотно, і мене це освіжає. А також це добре для моїх сідниць. Дупа Бет виглядала як недозрілий персик. Треба підтягнути свою. Це ключова деталь моєї зовнішності. Я бачила приголомшливі (але мініатюрні), померти-не-встати-які-круті трусики від «Баленсіаґа» в гардеробі Бет, але вдягнути їх зараз було б злочином. Сексуальні трусики й целюліт несумісні, це залізобетонний факт. Я хочу дупу як у Кардаш’ян, ідеально пружну, кращу, ніж у Бет.
Отож займуся плаванням. Усі інші види вправ я ненавиджу (хіба що крім сексу). Коли я була молодшою, я трохи бігала, але зараз мені це не подобається. Я не люблю пітніти (ну хіба що від сексу). Коли плаваєш, ти пітнієш у воді, тож не дуже й помічаєш. Для мене це ідеальний варіант. Чорт. Якщо я Бет, доведеться ходити на пілатес. Закладаюся, в неї є персональний тренер. Ото він (чи вона?) здивується, чому я така розвалюха.
Зосереджуюся на рахуванні басейнів: дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять. Спробую проплисти двадцять, а потім відрублюся й запалю цигарку. Я намагаюся прочистити мізки. Розслабитись. Помедитувати. Я була в такому напруженні, а тепер мушу його зняти. Забагато було стресу. Я не очікувала такої cкаженої подорожі. На Бога, це ж мала бути відпустка! Я хочу відпочити, але в голові раз у раз виринає засмагле вродливе обличчя Амброджо. Я не можу викинути його зі своїх думок.
Щиро кажучи, я розчарована. Вісім довгих років я мріяла про цього хлопця. Від самої тієї вікопомної ночі, коли він зайшов у бар коледжу й змінив обидва наші життя назавжди. Я щиро вірила, що він – мій суджений. Зіпсувати вісім років, адже я могла мріяти про когось іншого. Могла б спробувати з Ченнінґом Тейтумом. Я знаю… знаю… він голлівудська мегазірка… та я могла би переїхати до Лос-Анджелеса. З’ясувати, де він живе. Простежити за ним якось увечері після зйомок… тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять.
Але я відхилилася від теми.
У мене були великі плани на Амброджо. Ми могли бути ідеальною парою разом. Могли б жити тут завжди, просто в цій віллі, в цій бездоганній, хай їй, віллі, з нашою ідеальною дитиною. З його сексі-пексі машиною. Але ж ні, Амброджо треба було все зіпсувати. Зруйнувати. Тицьнути обличчям у бруд. Хіба він не бачив, що я намагалася допомогти? Обернути погану ситуацію на краще? Чому не можна було просто підіграти? Ну кому яка різниця, Алві я чи Бет? Ну тобто, серйозно, поясніть, яка різниця. Я грала свою роль. Робила те, що від мене залежало. Він міг би трішки постаратися. Йому була потрібна дружина. Ерні потрібна мама.