– Аж ніяк, маленька, просто я б хотів трахати вас обох одночасно.
Виходжу з його вілли й повертаюся на віллу Бет. Мабуть, я йому вірю. Бет не могла б закохатися в такого хлопця. Для нього то був тільки секс, збіса фантастичний секс, тож його не можна звинувачувати. (Я впевнена, зі мною йому було краще, ніж із Бет.) А вона просто використовувала його. Він був її шансом на порятунок. Бідний Сальваторе. Він всього лише звичайний хлопець. Але тепер він хлопець, який знає забагато. Тепер він проблема.
Розділ тридцять перший
Вриваюся до вітальні й падаю на плюшевий диван Бет. Як вона сміла? Як вона могла? Моя рідна сестра планувала мене вбити? Голос Сальваторе відлунюється в моїй голові: «Твоя хвора на всю голову сестра хотіла, щоб я допоміг їй тебе вбити». Повірити не можу. «Вона сказала, що труп – її єдиний шанс утекти… Щоб вони не прийшли по неї». СУКА! СУКА! СУКА! В моїй сестрі не було нічого хорошого. Вона була сукою з великої букви «С». Хапаю айфон Бет. Треба заґуґлити «коза ностра», щоб я знала, з чим маю справу. «Коза ностра, відома також як сицилійська мафія. Їхня злочинна діяльність включає: рекет, наркотрафік, вбивства, корупцію, шахрайство, незаконну переробку сміття, вимагання, фізичне насильство, контрабанду, азартні ігри, гангстерське лихварство, відмивання грошей, переховування краденого, грабунок». Та чи ви жартуєте! Вони ж круті!
Стукіт у двері. Уф, ну що тепер? Емілія в парку з Ернесто. Думаю, доведеться відчинити самій. Немає спокою довбанутим, напевне. Мені треба найняти дворецького. Сподіваюся, це не Ніно й не Сальваторе. Відсмикую фіранку, щоб подивитися, хто там. Чорт, це поліція. Мені кінець? На килимку перед дверима стоять двоє чоловіків із поліції. Це жахливі новини. Дивлюся на свої ноги, потім на свої руки. Синці виглядають підозріло. Не хочу, щоб вони їх бачили – почнуть розпитувати. Треба перевдягнутись.
– Хвилиночку! – гукаю через усю віллу.
Я біжу нагору в спальню Бет. Шукаю в її гардеробі те, що мені підійшло б. Щось довге. Щось скромне. Невинне. Жіночне. Не надто показне. Вдягаю спортивний костюм від «Джусі кутюр» – яскраво-рожевий, м’який, наче кошенятко, оксамит – і збігаю сходами вниз.
– Елізабетта Карузо?
– Так, – кажу я. – Sì?
– Possiamo entrare, per favore?
– Англійською, будь ласка. Я не говорю італійською.
– Можна увійти, будь ласка?
О Господи, всьому кінець. Зараз вони мене заарештують.
Роблю крок назад і відчиняю двом поліцейським – двом чоловікам у формі з похмурими виразами на виснажених обличчях.
– Я комісар Еділіо Ґрассо, а це комісар Савастано.
Савастано? Вони що, жартують? Я дивилася «Гоморру». Це якесь божевілля. Я знаю, що «Савастано» – це мафіозне ім’я. Вони найняли копа з каморри? Знаю, що це всього лише телесеріал, та в будь-якому разі це якось дуже тупо. Я б йому й на макове зерня не довіряла. Здається, їм треба провести розмову в відділі кадрів.
– Сідайте, – кажу я, вказуючи на всипану подушками канапу.
– Дякуємо, signora. У вас гарний будинок.
Ми оглядаємо вітальню: кришталеві люстри, що мерехтять у сонячному світлі, порцелянові аксесуари, розставлені на камінній полиці, букети троянд у старовинних вазах. Так, у мене багато красивих речей.
– Дякую, – кажу я.
Давайте вже, кажіть. Що б там не було, кажіть і відвалюйте.
– Сеньйоро Карузо, боюся, що в нас сумні новини.
Усе моє тіло напружується: ось воно.
– Це щодо вашого чоловіка.
Пфф.
– Я не знаю, де він, і він не бере слухавки, – швидко кажу я.
Я докладаю всіх зусиль, щоб на моєму обличчі читалося: «Господи, ні, тільки не мій чоловік!» Дивно, але мені вдається. З часів віслюка я розвинула свою акторську майстерність. Той, хто говорить англійською, дивиться на мене зі співчуттям.
– Ви дружина Амброджо Карузо, так?
– Так.
– Мені шкода, сеньйоро, – каже кремезніший з двох чоловіків, у якого з-під поліцейського капелюха жмутиками стирчить волосся, в бровах – лупа, а зуби жовтіють. – Тіло вашого чоловіка знайшли під скелею поблизу готелю «Континенталь». Схоже, він покінчив із собою.
Я дивлюсь у вічі то одному поліцейському, то другому, шукаючи підтримки, шукаючи надії. Вони дивляться на мене з винуватими обличчями. Вони досить переконливі. Певно, вони грають ці ролі щодня. Не хотіла б я бути поліцейським на Сицилії. У мене таке враження, що вони теж не у захваті. Думаю, тут рулить мафія, а вони – всього лиш маріонетки, як у ляльковій опері, в Палермо. Я читала про це на «Тріпедвайзорі». Хочу з’їздити туди, коли все минеться. Якщо минеться. В дитинстві мені завжди подобалися Панч і Джуді. Особливо Панч.