– Покінчив із собою? – нарешті питаю я, мій голос глухий, майже шепіт. Я справді думаю, мені варто було б розплакатись.
– Так, signora. Мій колега бачив тіло сьогодні вранці й одразу ж його впізнав. Комісар Савастано впевнений, що це сеньйор Карузо. Його ідентифікували за перснем із печаткою. На ньому були ініціали АК?
Упс, треба було зняти його. Це могло б дати нам трохи часу.
Нижчий поліцейський, той, у якого до щоки прилип маленький шматочок туалетного паперу, яким він промокував поріз від гоління, копирсається у своєму наплічнику й витягає прозорий пластиковий пакет. У ньому лежить перстень. Він простягає його мені.
– Це належало вашому чоловікові, чи не так? – питає той, хто говорить англійською.
Я побіжно дивлюся на нього, потім помічаю напис, вигравійований усередині золотої смужки: «Від щирого серця, Бет». Напевне, це подарунок ще з тих часів, коли він іще їй подобався. Можна було б удати, що я не впізнаю його. Але він точно його, я лише накличу на себе підозри. Я віддаю перстень поліцейському та затуляю обличчя руками й схлипую. Голосно, істерично, зі шмарклями. Він обіймає мене за плечі, я намочую його накрохмалену білу сорочку.
– Ви хочете поїхати до моргу, щоб упізнати тіло? – питає він, коли я трохи заспокоююсь.
– Ні! Ні! Я не хочу його бачити!
Я зриваюся з крісла, ходжу туди-сюди кімнатою, вздовж краю розкішного килима, розтоптую вишиті лілеї. Я мушу спекатися цих копів. На віллі вони мені не потрібні: вони руйнують мої плани, марнують мій час, змушують мене нервуватись…
– Як я сказав, це схоже на самогубство. Signora, в якому психологічному стані був ваш чоловік учора?
Я дивлюся на поліцейського. Він хоче знати, чи була в мого чоловіка депресія.
– Він видавався засмученим. Він із кимсь посварився, з кимсь зі своїх друзів. Не знаю з ким. Не знаю через що.
Кремезніший чоловік киває. У нього велика голова. Він трохи нагадує мені ламу.
– Signora, а у вашого чоловіка були вороги? Хтось, хто бажав йому смерті?
На мить я замовкаю, ніби щоб обміркувати це.
– В Амброджо? Ні. У нього були тільки друзі. Усі його любили.
– Ми питаємо тому, signora, що хочемо переконатися, що це був суїцид.
Схиляю голову набік. Мій невинний мозок не розуміє, до чого вони хилять.
– Тобто?..
Я своєю нікчемною жіночою логікою не можу дійти до цього.
– Ми вважаємо, що його могли вбити.
– Вбити?
Вбити?
– На цій стадії розслідування ми не можемо цього виключити.
Чорт.
– А є якісь докази того, що його було вбито?
– Ні, поки що ні. Наразі здається, що він справді стрибнув, але це могли інсценувати.
– Інсценувати?
Звідки він знає про сцену? Сцена амфітеатру? Сподіваюся, ми відтерли всю кров. Було дуже темно.
Я гепаюсь на канапу. Руками допомагаю собі не впасти й провалююся в подушки. Нащо тут стільки подушок? Моя сестра була одержима м’яким декором.
– Так. Його могли вбити… хтось міг скинути його зі скелі, коли він був уже мертвий.
– Зрозуміло, – кажу я.
Та я геній. Треба було підробити передсмертну записку.
– Ну, наскільки я знаю, ворогів у нього не було. Минулого вечора, як я й сказала, він здавався сумним. Пригніченим. – Замовкаю. Вони обидва уважно слухають, навіть той, який не говорить англійською. – Вранці, коли я не могла його знайти, я захвилювалася, що він може втнути якусь дурницю. Як от це! Мій чоловік зазвичай… перегравав.
– Перегравав?
Я зітхаю та глибше вминаюся в подушки, обіймаю одну з них, міцно притиснувши до грудей.
– Так, розумієте… ви, італійці, такі милі. Такі пристрасні. Романтичні. – Я усміхаюся поліцейським. Вони розуміють, про що я. – Завжди зриваєтеся через якісь прикрі дурниці, робите з мухи слона…
– Слона, signora?
Вони втуплюються в мене. Напевне, для них це незнайомий вираз. Вони тут на Сицилії що, слонів не бачили?
– Він і раніше погрожував убити себе, коли через щось засмучувався. Я ніколи не ставилася до цього серйозно. Я думала, це просто фігура мовлення, розумієте?
Вони дивляться один на одного, а потім кремезніший записує щось у замацаний нотатник. Можливо, мені час замовкнути. Можливо, я й без того вже сказала забагато?
– Signora, де ви були вчора ввечері? – питає він.
Мої плечі напружуються. Мені не подобається це запитання?
– Я? А що? Я була у віллі.
– Хтось може це підтвердити?
Це що таке? Вони перевіряють моє алібі? Це перехресний допит? Стіни вітальні стискають мене дедалі міцніше. Стеля опускається. Мені бракне повітря.
– Будь ласка, відповідайте на запитання.
– Я була сама із сином. Йому десять місяців. – Здається. Десь так. Чи п’ять? Чи сім? Чи рік?