Я вдягаюся в таке шматтячко, що аж не віриться: рожеву шовкову блузу з бантом на шиї й такого ж кольору багатоярусну спідницю до коліна. Виглядаю я просто чарівно. Просто як міс Усесвіт на тому етапі конкурсу, коли треба вдягнутися й говорити. Цей лук відправляється прямісінько в «Інстаґрам». Кручуся перед дзеркалом, аж раптом у голові зринає кадр нічного кошмару! Мені снилася Бет! Вона бігла за мною, кликала мене. Вона гналася за мною, як зомбі, я тікала, рятуючи життя! Тепер я згадала! То був поганий сон. Чого, в біса, Бет не може дати мені спокій? Навіть тепер, коли вона начебто мертва! Мене це починає дратувати. Чого в мене не може бути милих нормальних жахіттячок, як у решти людей? Падіння в шахту ліфта, втечі від велетенських павуків? Випадіння зубів? Кінця світу й Армагеддону? Але ж ні, мені сниться Бет.
Знаєте, що мені потрібно? Мені потрібен план. Зазнати невдачі в плануванні все одно що запланувати невдачу. Мені потрібно рухатися вперед. Жити своїм життям (життям Бет). Годі вже цього непотребу. Годі просирати час. Досі вже моєї сестри. Треба зв’язатися з юристом Бет. З’ясувати, що дістається мені після смерті Амброджо. Знайти іншого перукаря. І нову няню про всяк випадок. Чик-чик. Усе готово. Ось вам усім!
Розділ тридцять четвертий
– То де вона? – каже Ніно, прочиняючи двері вітальні.
Вау, звідки він тут узявся? Він тихий, наче «пріус». У нього що, свої ключі від вілли? Відкладаю «Жінку-євнуха», яку почала читати (одна з небагатьох книжок, які я прихопила із собою; я й забула, що вона на дні валізи, разом із швейцарським ножем). Цікаво, що б Жермен сказала про Ніно?
– Де що?
– Довбана картина!
Картина. Так, щось таке про картину було. Щось про Караваджо.
– Караваджо? – питаю я.
Що це взагалі таке? Зображення італійського каравана? Написаний аквареллю трейлер із «Пуститися берега»?
– Звісно, Караваджо. А ти що думала?
Він ходить килимом, без упину, збуджено, ніби нюхнув забагато коксу. Мабуть, так воно й було.
– О, – кажу я, – може, по доріжці кокаїну? Я не знаю, де картина.
– Ти не знаєш, де картина?
– Ні.
Ніно знімає капелюха, кидає його на журнальний столик і пробігає пальцями по своєму ебеновому волоссю. Мені подобається цей капелюх. Я розмірковую про те, щоб його вкрасти.
– Ти ж його дружина, чорт забирай, ти маєш знати, де вона.
Він дістає пакетик із кокаїном і висипає його на стіл.
– А от цікаво, – кажу я, змінюючи тему. – Як це ти не лишився на ніч? Мені хотілося, щоб ти переночував тут.
Він дивиться на мене й супиться.
– А я не сплю.
– Як це ти не спиш? Усі сплять.
Ніно втягує доріжку й витирає носа тильним боком долоні.
– Де картина, Бетто?
– Ти що, вампір якийсь? Едвард із «Сутінків»?
– Про що ти, в біса, говориш? Що за Едвард?
– Але ж ти мусиш спати. Мені потрібно принаймні десять годин нічного сну. Це добре для шкіри.
– Я влаштовую собі сієсту.
– Сієсту? Типу денний сон?
– Вночі я працюю.
– Ти що, мала дитина?
– На Сицилії всі влаштовують сієсту. Працювати вдень занадто спекотно. Лише скажені собаки й дівчата з Англії виходять на сонце вдень…
Ніно передає мені скручені в трубочку 50 євро.
– То ти нічна тварина? Як кажан? Як галаго? – питаю я.
Ніно киває. Коли я вперше побачила Ніно, мені здалося, що він схожий на кажана – так він плив доріжкою в своєму довгому чорному плащі.
– І все ж було б добре, якби ти лишився. Ми могли б пообійматися уві сні, – кажу я. Вдихаю свою доріжку.
Ніно зітхає:
– Бетто. Я знаю, що ти знаєш, де картина, тож просто, трясця тобі, скажи мені.
Чорт, він має рацію. Бет знала би про таке. Де б Амброджо заховав картину? Картину Караваджо?
– Амброджо не хотів мені говорити. Він сказав, що буде краще, якщо не знатиму. Безпечніше, – кажу я.
Ніно знизує плечима.
– Ну, вона має бути десь у будинку, і ми мусимо її знайти, – каже він.
Занюхую ще доріжку. Дідько як добре: оргазм для мізків. Чи дуже близько. У потилиці в мене колючі бульбашки, як у кока-колі. Може, це й є відчуття щастя?
– Гаразд, тоді будемо шукати.
Я всміхаюся Ніно усмішкою на мільйон мегават. Справжньою. Щирою. Господи, благослови кокаїн. Цього разу я буду така корисна. Незамінна. Суперпроактивна Алві. Очевидно, я мала на увазі, Бет.
Ніно занюхує ще доріжку. Він носиться кімнатою.
– То що за клієнт? Кому Амброджо збирався продати її?