Збереглися їхні щоденники із записами того періоду, деякі із них досі листуються із фон Брайдбахами.
Побут баронської родини мало нагадує те, що я уявляла собі з книжок про життя аристократів. Ніхто не спить до обіду і не п’є шоколад у ліжку до заходу сонця, збираючи сили для чергового балу. Дорослі працюють у власній фармацевтичній фірмі, вкладаючи всі заощадження у реставраційні роботи.
– На наступні десять років про відпустку доведеться забути, – говорить Губертус. – Будемо відпочивати тут, річка і чудові краєвиди – неподалік. Сподіваюся, дітям це також сподобається.
Замків у Баварії багато, і баварці пишаються цим без зайвої скромності, чимало і ентузіастів, які, успадкувавши замок, не злякалися фінансових і побутових труднощів і зберегли історичну пам’ятку власними силами, а також доклавши чималих зусиль для отримання державних дотацій. Іншою модною «панською» розвагою тутешніх «провінціалів» є відновлення старих приватних пивоварень і кнайп при них, які чинні лише протягом вихідних двічі або і раз на місяць і в яких господарі пропонують гостям власноруч виготовлене пиво та домашні смаколики. Мрією Губертуса є відновити зачинену багато десятиліть тому броварню при замку.
Як і в кожному порядному замку, у Фронберґу є свої легенди і свої привиди. Деякі із тутешніх мешканців продовжують вірити в існування лабіринту у підвалах замку, хоча давно відомо, що ніяких лабіринтів не існує.
Не менш традиційною є і легенда про те, як одна з прабабць, гуляючи, знайшла на стежці череп, забрала його до замку, залишила у капличці, де і забула. Спохопилася лише через якийсь час, коли челядь почала масово звільнятися із замку, злякано переповідаючи одне одному, що вночі тут чути дивні звуки. Прабабця згадала про знахідку, покликала священика, і череп поховали.
Замковий привид – це дух одного з братів, убитого колись іншим братом із ревнощів. Не менш поетичні і родинні перекази про знаменитих жінок, які досі вражають своєю вродою із портретів. Одній із них запропонував руку і серце 80-річний король Людовік І, але вона гордо відмовилася, руйнуючи усталений історичний стереотип «інституції шлюбу» як структури, у якій відіграють роль тільки суспільно-фінансові міркування, а не особисті симпатії.
Околиці замку
У замку я проводжу лише вечори, а вранці вирушаю на обстеження «околиць», першою з яких обираю Байройт, попри те, що їхати туди доводиться майже дві години. На вокзалі отримую план міста і вирішую почати з театру Вільгельміни, придбавши спеціальний квиток для відвідання трьох об’єктів, як радять туристичні путівники. У театрі мій туристичний запал охолоджують інформацією, що зараз, на жаль, немає трьох відчинених об’єктів, і мені доведеться задовольнитися двома. Так і роблю, віддавши належне і успішним зусиллям Вільгельміни створити справді розкішні будівлі, і добрій організації постійних експозицій, яка позбавляє необхідності слухати екскурсовода – уся необхідна інформація зазначена на табличках. «Метаморфози» Овідія на шпалерах кімнат, китайські мотиви на золотій стелі з уламками дзеркал, портрети, мальовані самою Вільгельміною, уривки з її щоденників, прослухані під час аудіоекскурсії в опері, листування з Вольтером, – саме так я собі це і уявляла. Натомість будиночок Ваґнера чомусь уявляла собі цікавішим. Хоча, можливо, цей третій об’єкт просто виявився зайвим і мою здатність захоплюватися притупила втома. Уп’яте вийшовши на центральну вуличку, життя на якій пожвавлюється, тільки коли з автобусів висипають школярі, бачу двох незнайомих дівчат, до мене долинає уривок їхньої розмови, з якої випливає, що обидві вони зі Львова й обговорюють професорку, у якої я також свого часу вчилася.
Заходжу до захованої поміж торговельними пасажами кав’ярні і дивуюся скромному асортименту чаїв, кави і солодкого. Роблю замовлення і насолоджуюся тим, що крім мене відвідувачів більше немає, а найбільше тим, що ніхто не курить. Акцент кельнерки, вона ж господиня, видається мені знайомим, я майже певна, що її рідна мова російська. Заходять двоє музикантів, знайомих господині, і діляться інформацією про можливості купити наркотики у Байройті. У кльозеті стіни завішані оголошеннями про вечірки знайомств, під час яких «дама вирішує, чи відбудеться наступне побачення». На прощання один із музикантів кидає мені: «Да свіданія».