Він допитливо глянув мені у вічі.
— Ти ж розумієш, про яку силу я говорю. Про справжню. Про ту, яка може змусити людей сяяти, мов зорі, а може стерти на порох. Про силу, оточену таємницею, страшною таємницею. Про владу, що дозволяє жити без докорів сумління. От у тебе, Ліне, було в житті таке, що не дає тобі спокою? Траплялося тобі здійснювати вчинки, про які ти жалкуєш?
— Ну, звісно.
— Так. Зрозуміло. І мені теж. А Карла ні за чим не шкодує. І тому вона належить до обраних, тих, що володіють владою над світом. У неї таке ж серце, як у них, а у нас з тобою — не таке. Але, пробач, я вже трохи п’яний, а тим часом мої італійці збираються йти. Аджай не чекатиме довго. Треба забрати свої скромні комісійні, а потім уже можна буде напитися до переможного кінця.
Він відкинувся на стільці, потім, спершись обіруч на стіл, важко підвівся і, не кажучи більше ні слова, попрямував до кухні. Я спостерігав за тим, як він маневрує між столиками пружною ходою досвідченого пияка. Його спортивний піджак був зім’ятий, штани обвисли. Лише за якийсь час, познайомившись з Дідьє ближче, я зрозумів, що це таке — прожити в Бомбеї вісім років, не наживши жодного ворога і не позичивши жодного долара, а спершу ж я вважав його безнадійним п’яницею, хоч і приємним співрозмовником.
Перше правило будь-якого підпільного бізнесу: не допускай, щоб інші знали, що ти думаєш. Дідьє доповнив це правило: необхідно знати, що інші думають про тебе. Неохайний одяг, скуйовджена чуприна, навіть пристрасть до алкоголю, яку він навмисне перебільшував,— все це були грані того образу, що його він культивував, розробивши до дрібниць, як актор свою роль. У такий спосіб йому вдавалося справити враження, наче він безпорадний і нешкідливий,— а це було прямою протилежністю правді.
Тут прийшла Карла, і ми відразу ж покинули ресторан і попрямували набережною, що проходить від Брами Індії до готелю Будинку радіо. Довгий широкий проспект був порожній. Праворуч від нас за ланцюжком платанів тягнулися готелі й житлові будинки. Подекуди в будинках горіло світло, і у віконній рамі видно було частину інтер’єру: скульптура біля стіни, полиця з книгами, зображення якогось індійського божества, і дві тонкі руки, складені в молитовному заклинанні.
Ліворуч відкривався обшир найбільшої в світі гавані; на темній воді поблискували зірочки сигнальних вогнів декількох сотень суден, що стояли на якорі. А ще далі, на самому горизонті, тремтіло сяйво прожекторів, встановлених на вежах морських нафтових платформ. Місяця на небі не було. Наближалася північ, але повітря було тепле, як і пополудні. Приплив Аравійського моря час від часу жбурляв через невисокий парапет клапті піни.
Я йшов і раз у раз підводив лице до зоряного неба. В ув’язненні ти роками не бачиш, як сходить і заходить сонце, не бачиш нічного неба. Шістнадцять годин на добу, всю другу половину дня і до пізнього ранку ти замкнений у камері. Позбавляючи тебе свободи, у тебе забирають і сонце, і місяць, і зірки. В’язниця хоч і не пекло, проте дуже схожа на нього.
— Знаєш, ти часом аж надто старанно демонструєш своє уміння слухати співрозмовника.
— Що?.. Ох, пробач, я замислився... До речі, щоб не забути: ось гроші, які мені дала Улла.
Карла узяла згорток і запхнула в сумочку, навіть не глянувши на нього.
— Дивна річ... Улла зійшлася з Моденою, щоб звільнитися від іншого чоловіка, який експлуатував її, а тепер стала рабинею Модени. Але вона його любить і соромиться, що їй доводиться ховати від нього частину заробітку.
— Деякі люди можуть бути тільки рабом, або паном.
— Якби тільки «деякі»! — кинула Карла з несподіваною і незрозумілою гіркотою.— Ось ти говорив з Дідьє про свободу, і він запитав тебе «свобода робити що?», а ти відповів «свобода сказати „ні ». Цікаво, але я подумала, що набагато важливіше мати можливість сказати «так».
— До речі, про Дідьє,— недбало сказав я, намагаючись відвернути її від теми, яка була для неї, мабуть, обтяжлива.— Я досить довго розмовляв з ним сьогодні, поки чекав тебе.
— Певне, здебільшого балакав Дідьє.
— Ну, так. Але я залюбки слухав його. У нас із ним ще не було такої цікавої розмови.
— Що він тобі розповів? — гостро запитала Карла.
Її запитання трохи здивувало мене. Можна було подумати, є щось таке, про що Дідьє не повинен був розповідати мені.
— Він розповів мені дещо про відвідувачів «Леопольда» — афганців, іранців і цих... сайників Шіви, чи як там вони називаються, а також про ватажків місцевої мафії.
Карла скептично пирхнула.
— Не варто дуже серйозно ставитися до того, що каже Дідьє, особливо якщо він каже це серйозним тоном. Він часто дуже поверховий. Я одного разу сказала йому, що від нього чуєш тільки недвозначні речі, й хоч як це дивно, ті слова йому сподобалися.
— Мені здавалося, ви з ним друзі,— сказав я, вирішивши, що не варто передавати Карлі того, що Дідьє казав про неї.
— Друзі. Знаєш, іноді я ставлю собі питання: «А чи існує дружба насправді?» Ми знаємо одне одного вже багато років, і навіть жили разом колись. Він тобі про це не розповідав?
— Ні.
— Жили цілий рік, я тоді допіру приїхала до Бомбея. Ми наймали квартирку поблизу порту. Дім розсипався на очах. Щоранку ми змивали з обличчя крейду, що сипалася зі стелі, а в передпокої знаходили шматки тиньку, цегли, дерева та інших матеріалів. Нещодавно під час шквалу той будинок таки розвалився, загинуло декілька душ. Іноді я милуюся небом крізь дірку в тому місці, де була моя спальня. Напевне, можна сказати, що ми з Дідьє близькі приятелі. Але чи друзі ми? Дружба — це математичне рівняння, яке нікому не вдається розв’язати. Часом, коли я в особливо кепському гуморі, мені здається, що друг — це той, кого ти не зневажаєш.
Вона говорила цілком серйозно. Проте я дозволив собі усміхнутися.
— Мені здається, ти згущуєш фарби.
Вона похмуро зиркнула на мене, а потім і собі зареготалася.
— Можливо. Я стомилася. Вже декілька ночей не висипаюся. І я, мабуть, була несправедлива до Дідьє. Просто іноді він дуже мене дратує. А про мене він говорив що-небудь?
— Він сказав, що, на його думку, ти дуже гарна.
— Він так сказав?
— Так. Ми порівнювали красу людей білої і чорної раси, і він сказав: «Карла дуже гарна».
Карла була задоволена і здивовано звела брови.
— Це дуже цінний комплімент, незважаючи навіть на те, що Дідьє страшенний брехун.
— Мені він подобається.
— Чим? — відразу ж запитала вона.
— Ну, не знаю навіть. Можливо, своєю професійністю. Мені подобаються люди, що знають свою справу. І в ньому є якась печаль, яка... яку я розумію. Він нагадує мені декого з моїх друзів.
— Принаймні він не приховує своїх пороків,— заявила Карла, і я раптом пригадав, що Дідьє говорив про Карлу і її силу.— Мабуть, ми сходимося з ним перш за все в тому, що обоє ненавидимо святенників. Святенництво — це різновид жорстокості. А Дідьє не жорстокий. Він навіжений, але не жорстокий. Тепер він трохи угамувався, а був час, коли його шалені любовні пригоди викликали фурор в місті — принаймні поміж іноземців, що живуть тут. Одного разу його ревнивий коханець гнався за ним із шаблею по всьому Насипу. При цьому обоє були голі-голісінькі — дуже великий гріх в Бомбеї. А вже яким видовищем був при цьому Дідьє, можеш собі уявити! У такому вигляді він забіг до поліційної дільниці, й там його врятували. Індійці дуже консервативні стосовно цього, але у Дідьє правило — ніколи не зв’язуватися з місцевими, тож йому багато що прощається. Безліч іноземців приїжджає сюди тільки для того, щоб завести інтрижку з яким-небудь індійським хлопчиком. Їх Дідьє зневажає. Він спеціалізується на чужинцях. Я не здивувалася б, якби виявилося, що саме з цієї причини він так розговорився з тобою сьогодні — намагався справити на тебе враження своїм знанням темних сторін бомбейського життя... О! Привіт, котику! Звідки ти узявся?