Важко було зрозуміти, чи говорить вона відверто про свій душевний стан, чи натякає на наші стосунки. У будь-якому разі її слова були гнітючими.
— А що ти скажеш про Кавіту? Як вона вписується в це товариство?
— Кавіта — це щось особливе. Вона вільна художниця — точніше, письменниця. Хоче стати журналісткою, і, гадаю, у неї це вийде. Принаймні сподіваюся на це. Вона дуже талановита, чесна, з характером. І до того ж вона вродлива. Погодься, вона прегарна.
— Охоче погоджуюся,— відгукнувсь я, пригадавши її очі медового кольору, соковиті вуста і довгі пальці.— Вона така приваблива. Але, на мій погляд, вони всі привабливі. Навіть у Дідьє відчувається щось байронівське. Летті теж дуже симпатична. Її очі завжди сміються, вони мов блакитна крига, так? Уїла, з її великими очима і великим ротом на круглому обличчі, виглядає як лялечка. Але це просто гарне лялькове личко. Мауриціо вродливий, як модель з обкладинки журналу, Модена теж гарний, але по-іншому — схожий на якого-небудь тореадора. А ти... ти найвродливіша з-поміж усіх жінок на світі.
Ну от, я сказав це. Я був приголомшений тим, що це зізнання вихопилося у мене, і заразом гадав, чи зрозуміє вона, чи розгледить за всіма моїми словами той біль, що породив ці слова, біль, що його зазнає кожен закоханий, коли здатний тверезо мислити.
Вона засміялася — гучним, щасливим сміхом — і, вхопивши мене за руку, потягнула тротуаром. І тієї ж миті почувся якийсь стукіт і деренчання: убогий інвалід, що котився на дерев’яній підставці з коліщатками з кулькових вальниць, звернув з пішохідної доріжки, щоб перетнути вулицю. Відштовхуючись руками, він дістався середини пустельного проспекту, де виконав ефектний пірует і зупинився. Підігнуті ніжки, тонкі, як у богомола, лежали на цій дерев’яній підставці завбільшки з газетний аркуш. Хлопець був одягнений в шкільну форму — шорти кольору хакі і зеленкувато-блакитну сорочку. Хоча йому вочевидь було вже двадцять, форма була йому завелика.
Карла погукала його на ймення, і вони заговорили на хінді, а я здивовано дивився на його руки — вони були величезні, долоня була завширшки з його обличчя. Навіть з відстані в десять метрів було видно грубі подушечки на його пальцях і на долоні — як на ведмедячих лапах.
— На добраніч! — гукнув він за хвилю англійською і торкнувся правою рукою спочатку чола, а потім серця — жест найвищої чемності в Індії; зробивши ще один відважний поворот, він покотився вниз по вулиці у бік Брами Індії. Ми дивилися йому вслід, аж він щез із поля зору, а далі Карла взяла мене за руку і повела далі. Я скорився чарам її мелодійного голосу і тихого шепоту морських хвиль, чорного нічного неба і ще густішої чорноти її кіс, запаху сонного каміння, дерев і пахощів її теплої шкіри — скорився долі, що пов’язала мене з її життям і з життям цього міста. Я провів її аж до дверей і попрощався з нею. Тихо наспівуючи, ішов я до свого готелю.
Розділ 3
— То ти певен, що цього разу покажеш мені щось таке... ну, сучасне?
— Так, баба, там буде багато сучасного,— запевнив мене Прабакер.— Цього разу ти побачиш справжнє місто. Я ніколи не воджу туристів у ці місця. Їм це не подобається, а мені не подобається, що їм це не подобається. А іноді може бути так, що їм це дуже сильно подобається, й тоді мені подобається це ще менше, розумієш? Повинна бути хороша голова, щоб подобалися ці речі, і повинне бути хороше серце, щоб вони не подобалися дуже сильно. Як у тебе, Лінбаба. Ти мій хороший друг. Я знав це дуже добре вже в той перший день, коли ми пили віскі в твоєму номері. І тепер зі своєю хорошою головою і хорошим серцем ти побачиш весь справжній Бомбей.
Ми їхали на таксі по проспекту Махатми Ганді повз фонтан Флори і вокзал Вікторії. О цій вранішній порі у невпинному потоці авт, що котився кам’яним каньйоном, була сила-силенна візків, якими індійці бігцем розвозили сніданки. Вони збирали їжу, приготовлену в безлічі будинків і квартир по всьому місту, складали її в бляшані судки, що звалися джальпанами або тіффінами. Величезні таці з цими судками вантажилися на довгі дерев’яні візки, в них запрягалося по шість-сім душ і, лавіруючи у потоці автобусів, вантажівок, моторолерів і автомобілів, ті люди доправляли сніданки до міських установ та на підприємства. Як воно все здійснювалося, знали хіба що люди, котрі організували цю службу,— як вдавалося напівграмотним індійцям розібратися в складній системі цифр і спеціальних різноколірних значків, якими були позначені судки, як день у день вони перевозили сотні тисяч цих ідентичних контейнерів на примітивних возах, осі яких були змащені їхнім потом, і знаходили саме тих людей, котрим та їжа й призначалася, і як можна було виконувати цю роботу за якісь центи, а не за долари.
— Який номер цього автобуса, Лінбаба? Нумо, кажи швидше!
— Секундочку,— висунувшись із прочиненого вікна таксі, я намагався розібрати химерні візерунки на корпусі червоного двоповерхового автобуса, що зупинився навпроти нас.— Начебто сто чотири?
— Чудово! Ти добре вивчив цифри на хінді. Тепер у тебе не буде проблем читати номери автобусів і поїздів, і меню, і ціну наркотиків, і інші чудові речі. Тепер скажи мені, що таке алу палак?
— Алу палак — це картопля зі шпинатом.
— Правильно. Тільки ти не сказав, що це також смачна їжа. Я дуже люблю алу палак. А що таке пгул гобі і бгинді?.
— Це... А-а, це кучерява капуста з бамією.
— Правильно. І знову ти не сказав «смачна їжа». Що таке байнган масала ?
— Ну, це баклажан з приправами.
— Знову вірно. Але хіба ти не любиш баклажанів?
— Люблю, люблю! Баклажан — це теж смачна їжа.
— Як по правді, то не дуже. Я не люблю баклажанів,— сказав Прабакер, зморщивши носа.— А от скажи, що я тепер говорю: чегра, мунг, діл?
— Так... не підказуй. Обличчя, рот і серце. Правильно?
— Дуже правильно, без проблем. Я спостерігав, як чудово ти їси свою їжу рукою, в найкращому індійському стилі. І як ти вчишся просити різні речі — скільки того, скільки цього, дайте мені дві чашки чаю, я хочу трохи гашишу — і говориш людям тільки на хінді. Я бачив це все. І я думаю, що ти мій найкращий учень, Лінбаба. А я твій найкращий вчитель, хіба ні?
— Так, так! — засміявсь я.— Гей, обережніше!
Водій крутнув кермо і насилу встиг уникнути зіткнення з буйволовою упряжкою, яка вирішила зробити розворот просто перед нами. Мій вигук його розлютив — цей здоровезний смаглявий індієць зі щетинистими вусами аж оскаженів од того, що я втрутився в його роботу, щоб врятувати наше життя,— він кинув на мене розлючений погляд і вибухнув лайкою на хінді. Автомобіль він вів так, ніби пограбував банк і рятувався від погоні. Його агресивність розповсюджувалася на всіх: він майже впритул під’їжджав до авт, що йшли попереду на повільнішій швидкості, і, оглушливо сигналячи, мало не спихав їх із проїжджої частини. Коли вони звертали убік, щоб пропустити нас, він їхав поруч і сварив їх на всі заставки. Потім, намітивши попереду чергову жертву, гнався за нею, щоб повторити маневр. Вряди-годи він відчиняв дверцята і вихилявся з авта, випльовуючи пережований паан і не звертаючи уваги на те, що діється на дорозі перед машиною.
— Цей водій — просто псих,— пробурмотів я.
— Водіння у нього не дуже хороше,— погодився Прабакер, вчепившись за спинку переднього сидіння,— зате плюється і лається він пречудово.