— Сорок рупій, Ліне.
Сорок рупій. Носильник протягнув крізь натовп весь наш багаж та ще й мене на додачу за два американські долари.
— Сорок рупій?
— Так, Ліне,— зітхнув Прабакер.— Я розумію, це дуже багато. Але такі чудові коліна дорого коштують. Вони дуже знамениті, його коліна. На вокзалі був цілий конкурс за його коліна серед гідів. Але я переконав його допомогти нам, тому що я сказав йому, що ти... не знаю, як це правильно буде по-англійському... ну, що у тебе не зовсім хороша голова.
— Це називається «розумово відсталий». Ти сказав йому, що я розумово відсталий?
— Ні-ні! — відповів Прабакер, обдумавши цей вираз.— Напевно, треба перекласти це як «дурненький».
— Значить, ти сказав йому, що я дурненький, і тоді він погодився перенести наші речі?
— Так,— усміхнувся він.— Але я пояснив йому, що ти не просто дурненький, а дуже-дуже великий дурень.
— Зрозуміло.
— Отже він призначив по двадцять рупій за кожне коліно, і тепер у нас є хороші місця.
— А з тобою все гаразд? — запитав я.
— Так, баба. Декілька синців буде у мене на тілі, але нічого не зламалося.
— Але якого біса ти затіяв усю цю катавасію, скажи на милість? Я дав тобі гроші на квитки. Ми могли б їхати першим або другим класом як цивілізовані люди, а не тулитися тут.
Прабакер подивився на мене з докором, його великі світло-карі очі переповнювало розчарування. Витягнувши з кишені декілька банкнотів, він вручив їх мені.
— Це решта за квитки. Будь-хто може купити квитки в перший клас, Ліне. Якщо ти хочеш купити квитки в перший клас, ти можеш зробити це сам. Для того щоб купити квитки в комфортабельний порожній вагон, тобі не потрібен бомбейський гід. А от щоб дістати хороші місця в звичайному вагоні, потрібний дуже чудовий бомбейський гід на зразок мене, Прабакера Кишана Харре. Це моя робота.
— Ну, зрозуміло...— трохи винувато відгукнувсь я.— Але, будь ласка, не треба більше так страждати заради хороших місць, гаразд?
Він спохмурнів, обдумуючи мої слова, аж лице його осяяла широка усмішка.
— Добре, але якщо не обійдеться без побоїв,— висунув він свою умову трудового договору,— то я кричатиму дуже голосно, і ти зможеш швидко врятувати мене від синців. Домовилися?
— Домовилися,— зітхнув я, і тієї ж миті потяг сіпнувся і почав виповзати з вокзалу.
Варто було йому рушити з місця, як галас припинився і запанувала атмосфера підкресленої люб’язності й вихованості, що зберігалася до самого кінця подорожі.
Чоловік, що сидів навпроти мене, випадково зачепив мене ногою і відразу ж торкнувся мого коліна і приставив кінчики пальців правої руки до своїх грудей — цей індійський жест означає вибачення за ненавмисні дії. З такою ж пошаною, увагою і турботою зверталися одне до одного всі пасажири.
Зараз, після багатьох мандрівок переповненими провінційними поїздами, я розумію, що запекла сутичка за місце у вагоні й чемна запобігливість — вияви тієї самої філософії, котра базується на принципі необхідності. Для посадки на потяг було потрібно стільки ж агресивності, скільки ввічливості потрібно було потім для того, щоб зробити стерпною подорож у тісноті. Необхідність — ось те, чим керуються індійці. Збагнувши це, я зрозумів ті риси тамтешнього життя, що заводили мене раніше в безвихідь,— і те, чому міська влада дивиться крізь пальці на нетрища, котрі нестримно розростаються; й на велику кількість жебраків на вулицях; і на корів, що повсюдно вештаються вулицями. Зрозумів і вкрай складну бюрократичну систему, й відвертий ескапізм боллівудських фільмів, і готовність країни, переобтяженої власними злигоднями, прийняти сотні тисяч іранських, афганських, африканських і бангладешських утікачів.
Справжні лицеміри, зрозумів я,— це ті, хто критикує індійські порядки, приїхавши з благополучної країни, де немає необхідності битися за місце у вагоні. У глибині душі я знав, що Дідьє мав рацію, порівнюючи перенаселену Індію з Францією. Інтуїтивно я відчував: якщо поселити на такому обмеженому просторі мільярд французів, австралійців або американців, то сутичка під час посадки на потяг буде набагато жорстокіша, а під час мандрівки стосунки поміж пасажирами набагато прохолоднішими.
І ця взаємна ввічливість індійських селян, комівояжерів і тих, хто роз’їжджав у пошуках роботи або повертався до своїх близьких, справді полегшили цю мандрівку, хоч у вагоні було тісно і душно. Кожен сантиметр вільного простору, зокрема й великі багажні полиці над нашими головами, був зайнятий людьми. Ті, що стояли у проході, по черзі звільняли один одному місця на підлозі. Ніхто не скаржився і не бурчав. Я поступився своїм місцем на чотири години літньому чоловікові з сивою чуприною. Він був ув окулярах з товстими скельцями,— такі лінзи я бачив тільки в біноклях армійських розвідників. Мій вчинок обурив Прабакера:
— Я так бився з хорошими людьми за місце для тебе, Ліне, а ти віддаєш його так запросто, ніби випльовуєш пережований паан!
— Але послухай, Прабу, це ж старий чоловік, я не можу сидіти, коли він стоїть поряд.
— Цю проблему дуже легко вирішити, Ліне. Ти просто не дивися, як він стоїть поряд. Якщо він стоїть — це його справа, а твого сидячого місця це не стосується.
— Я так не можу,— заперечив я, збентежено сміючись.
Прабакер оголосив свої претензії на весь вагон.
— Шість синців і подряпин налічив я на своєму тулубі, Ліне,— скаржився він. Задерши сорочку і майку, він продемонстрував усім велике садно.— Заради того, щоб цей старий прилаштував свою ліву сідницю на сидень, я отримав ці серйозні рани. А щоб він розмістив на лавці і свою праву сідницю, я постраждав і з другого боку. Я весь побитий і роздряпаний заради його сідниць. Це ганьба, Ліне, от що я тобі скажу. Це справжня ганьба!
Він виголосив те саме на хінді, а потім ще й англійською. Всі наші попутники дивилися на мене й докірливо хитали головами, а найбільш нищівним поглядом нагородив мене старий, якому я поступився місцем. Він гнівно поглядав на мене всі чотири години, поки сидів на моєму місці. Коли поїзд прибув на його станцію, він підвівся і виголосив на мою адресу таку непристойність, що весь вагон покотився від реготу, а сусіди співчутливо поплескали мене по плечу.
Поїзд їхав цілу ніч. Я перебував у самісінькій гущині народних мас, жителів провінційних міст і сіл. І за ці чотирнадцять годин у вагоні для бідних дізнавсь я значно більше, ніж за місяць подорожі першим класом.
Під час тієї мандрівки я нарешті повністю розібрався у всіх нюансах знаменитого індійського похитування головою. Я вже знав: якщо людина хитає головою з боку в бік, то це означає «так». Я навчився розрізняти і такі його варіанти, як «Я згоден з вами» і «Я не проти». У поїзді ж я дізнався, що цей порух застосовується як вітання, і це відкриття виявилося надзвичайно корисним для мене.
В такий спосіб віталися люди, що заходили до вагона, й неодмінно хтось так само відповідав їм. Це не могло бути знаком згоди або підтвердженням, тож я зрозумів, що це був доброзичливий сигнал, котрий означав «Я мирна людина», «У мене добрі наміри».
Захоплений цим чудовим жестом, я вирішив випробувати його. Поїзд зупинився на якійсь маленькій станції, і до нас приєднався новий пасажир. Коли наші очі зустрілися, я всміхнувся йому і похитав головою. Результат перевершив усі мої очікування. Людина розпливлася в щонайширшій усмішці й почала так енергійно мотати головою, що я спочатку навіть злякався, чи не перестарався бува. Втім, до кінця подорожі я набув достатнього досвіду і відтворював цей порух з такою ж невимушеністю, як і всі інші.
Ми зійшли з поїзда в Джалгаоні, окружному центрі з широкими вулицями, де вирувало міське життя і процвітала комерція. Була дев’ята ранку, приплив ділової активності супроводжувався великим гамором. Із залізничних платформ вивантажували всілякі матеріали — ліс, залізо, скло, пластмасу, тканини. До станції підвозили для відправки в інші міста товари місцевого виробництва — від гончарних виробів до вбрання і домотканих ряден.
Шлунок мій забурчав, відчувши запах їжі, але Прабакер потягнув мене на автобусний вокзал. Вокзал був великим утрамбованим майданчиком, де стояли десятки автобусів далекого сполучення. Ми з годину гасали від одного автобуса до іншого, тягаючи за собою наш важенний багаж. Я не міг прочитати таблички на хінді і маратхі, прикріплені на передніх і бічних стінках автобусів, а Прабакер, природно, міг, але чомусь вважав за необхідне з’ясовувати у кожного водія, куди він прямує.