— Ну що ти, Ліне! Нема за що. Я твій дуже хороший друг і радий тобі допомогти. Але обіцяй мені, що ти не ходитимеш голим по Індії, тим більше без всякого одягу.
— Обіцяю.
— Я дуже радий, що ти обіцяєш це. Адже ти теж мій хороший друг, правда? Я помиюся разом з тобою, ніби ми два брати, і покажу тобі, як це треба робити в індійському стилі.
Отже ми помилися удвох. Повторюючи всі дії вслід за Прабакером, я спочатку облив себе водою з кварти, потім намилив усе, тіло, зокрема й під трусами. Коли ми помилися і витерлися рушниками, Прабакер показав мені, як надіти лунгі поверх мокрих трусів. Лунгі було великим шматком тканини на зразок індонезійського саронга, який обв’язувався навколо талії і звисав до п’ят. Прикрившись таким чином, я зняв мокрі труси і надів замість них сухі. Саме так, сказав Прабакер, слід приймати ванну, не ображаючи сусідських очей.
Після ванни і розкішної вечері з горохової юшки, рису і коржиків ми з Прабакером спостерігали, як його батьки і сестри розпаковують привезені нами подарунки. Потім ми випили чаю, і я протягом двох годин відповідав на запитання про себе, про мій дім і сім’ю. Намагався говорити правду, але, зрозуміло, не всю. Нарешті Прабакер оголосив, що стомився перекладати і що мені треба дати відпочинок теж.
У дворі поставили ліжко з кокосової пальми, вкрите матрацом з волокон того ж дерева. Прабакер сказав, що це ліжко його батька і що треба буде не менше двох днів, щоб зробити для нього нове. А доти Кишан спатиме на підлозі поряд з ліжком свого сина. Я спробував протестувати, проте мене ніхто й слухати не захотів. Отже мені довелося лягти в ліжко бідного селянина, і мій перший день в індійському селі закінчився, як і почався, поступками.
Прабакер сказав, що, на думку його сім’ї і сусідів, я почуватимуся дуже самотньо, тож вони всі сидітимуть поряд зі мною в темноті, поки я не засну. Адже люди в моєму рідному селі, додав він, напевно вчинили б так само, якби він сам опинився там і сумував за домівкою, правда ж?
Отже всі вони — Прабакер, його рідня й сусіди — зайняли біля мене кругову оборону. Я думав, що не зможу заснути в центрі загальної уваги, але вже за декілька хвилин поплив кудись удалину на хвилях їх приглушених голосів, на м’яких і ритмічних хвилях, що зливалися з бездонним морем яскравих зірок.
Я вже зовсім засинав, аж відчув чиюсь руку у себе на плечі. Це Прабакерів тато з доброти душевної вирішив заспокоїти мене і приспати. Я негайно прокинувся і поринув у спогади про свою дочку, про батьків і про брата, про свої злочини і про любов, яку я зрадив і назавжди утратив.
Мабуть, це неможливо зрозуміти, проте аж до сьогодні я не усвідомлював всієї непоправності того, що вчинив, і безповоротності того життя, яке я втратив. Коли я брав участь у збройних пограбуваннях, всі мої думки, почуття і дії були оповиті героїновим чадом. Згодом, під час суду і трьох років ув’язнення, наркотичний дурман розвіявся, і я, здається, мусив би усвідомити, що означали ті злочини для мене, для моїх близьких і для тих, кого я грабував зі зброєю в руках. Аж ні, я ні про що не міг думати, окрім самого покарання. Навіть після втечі, коли я ховався і рятувався від переслідування,— навіть тоді у мене не було повного й остаточного розуміння всіх подій і їхніх наслідків, які поклали початок новій історії мого життя.
І лише тієї першої ночі в глухому індійському селі, де наді мною сяяли зорі, тільки тоді, коли груба мозоляста селянська рука заспокійливо торкнулася мого плеча, я нарешті повністю усвідомив, що я зробив і ким я став, і відчув біль, страх і гіркоту від того, що так змарнував своє життя. Моє серце розривалося від сорому й від горя. І тоді я збагнув, як багато в мені невиплаканих сліз і як мало любові. І зрозумів, який я самотній.
Я не міг, не вмів відповісти на цей дружній жест і лежав, не знаючи, що мені робити. Але душа не є продуктом культури. Душа не має національності. Вона не розрізняється ні за кольором, ні за акцентом, ні за способом життя. Вона вічна і єдина. І коли наступає момент icтини і печалі, душу не можна заспокоїти.
Лежачи під зоряним небом, я заплющив очі і поринув у сон. Одна з причин, чому ми так жадаємо любові й так відчайдушно шукаємо її полягає в тому, що любов — єдиний лік від самоти, від сорому і печалі. Але деякі почуття так глибоко заховані в серці, що лише на самоті можна їх осягнути. І тоді відкривається тобі така правда про тебе, що жити з нею можеш, тільки відчуваючи сором. А деякі речі такі сумні, що тільки твоя душа може оплакати їх.
Розділ 6
Прабакерів батько познайомив мене з усім селом, але почуватися там як удома я зміг лише завдяки його матері. Життя її огорнуло моє життя, мов дитину. Доля її, про яку я потроху дізнався від різних людей, зіллялася з багатьма життєвими історіями, у тому числі і з моєю, а її любов, її бажання пізнати мою душу і полюбити мене змінили все моє життя.
Рухмабаї Харре було сорок років, коли я зустрів її вперше; вона була в розквіті сил і користувалася в селі неабиякою повагою. Коли вона стояла поряд з чоловіком, од якого була вища на дві голови, складалося враження, що бог наділив її рисами амазонки. Її темні коси жодного разу за все її життя не підстригалися і в розпущеному вигляді спадали аж до колін. Шкіра її була смагляво-золотава, очі немов бурштин. Білки очей завжди мали рожевий відтінок, тож здавалося, ніби вона тільки щойно плакала чи ось-ось заплаче. Усмішка її, через велику щілину поміж двома передніми зубами, була пустотливою, а лице з гачкуватим носом мало дуже авторитетний вигляд. Прабакер успадкував од неї високе чоло, а вигнуті риски її вилиць були мов гори, з яких уважно дивилися на світ її бурштинові очі. У Рухмабаї був жвавий розум, вона з розумінням і глибоким співчуттям відгукувалася на чуже горе. Вона не брала участі в сварках поміж сусідами і втручалася тільки тоді, коли питали її думку. При цьому її думка була зазвичай істиною в останній інстанції. Вона будила в чоловіках захват і жадання, але її очі і манера триматися не залишали сумнівів, що кожен, хто недооцінить або образить її, пошкодує про це.
Кишан обробляв землю, а Рухмабаї орудувала їхньою скромною господою, підтримуючи високу репутацію сім’ї. Її видали заміж в шістнадцять років. Коли я навчився трохи балакати їхньою мовою, вона розповіла мені, яка розчарована була, вперше побачивши свого нареченого — це було ще до весілля, вона крадькома дивилася на нього з-за фіранки. Він був низький на зріст. Шкіра його була темніша, ніж у неї,— від праці під палючим сонцем вона стала темно-брунатною, мов земля, і це їй не подобалося. Його руки були грубі, мова примітивна, одяг хоч і чистий, але непоказний. І при цьому він був неписьменний, тоді як її тато очолював сільську раду, панчаят, а сама Рухмабаї уміла читати і писати на маратхі й на хінді. Їй здавалося, що Кишан їй не рівня і що вона ніколи не зможе його полюбити.
І тоді Кишан раптом повернув голову і подивився саме туди, де вона ховалася. Він ніяк не міг бачити її, але погляд у нього був такий, ніби він дивився їй просто в очі. А потім він усміхнувся. Вона ніколи не бачила такої щирої і приязної усмішки. Вона мимоволі посміхнулася у відповідь і почулася щасливою. «Все буде добре,— підказувало їй серце.— Все буде добре». Вона зрозуміла, як зрозумів і я, вперше побачивши Прабакера, що людина з такою щиросердою усмішкою ніколи не зробить іншій людині чогось недоброго.
Кишан одвів погляд, і в кімнаті немов стало темніше. Рухмабаї відчула, що самого світла тієї усмішки вже досить, щоб збудити в ній любов до нього. Коли батько сказав, що вона заручена, Рухмабаї не стала заперечувати, а вже за два місяці після заміжжя носила під серцем їхнього першого сина, Прабакера.
Кишанів батько виділив молодим дві ділянки родючої землі, а її тато додав третю. Рухмабаї із самого початку узяла на себе турботу про добробут їхнього маленького сімейного підприємства. Вона вела суворий облік всіх прибутків і витрат, записуючи їх у звичайні шкільні зошити, які у міру їхнього накопичення зв’язувала і зберігала в оцинкованій скрині.