— А ось до цього прапорця вода навряд чи дійде,— провадив Прабакер, показавши мені найближчий до нас кілочок.— Річка ніколи так далеко не розливалася. Це прапорець старого Діпакбгая. Він думав, що потоп цього року буде дуже сильний.
Селяни втратили інтерес до повені і подалися до села. Ми лишилися удвох з Прабакером.
— Але звідки ти знаєш, що вода не дійде до цього кілочка?
— Ми живемо тут дуже довго, Ліне. Село Сундер стоїть на цьому місці дві тисячі років. А сусіднє село, Натінкера, стоїть ще довше, три тисячі років. У деяких селах — далеко звідси — у людей були великі нещастя в період дощів. Але не в нас, не в Сундері. Наша річка ніколи не розливалася далі за це місце. Цього року, я думаю, вона теж не піде далі, хоч старий Діпакбгай каже інакше. Всі знають, де річка зупиниться.
Він підняв очі до неба, що поливало нас водою.
— Але зазвичай ми не приходимо сюди дивитися на кілочки, поки йде дощ. Я вже геть намок, Ліне.
Я стояв і зачаровано дивився на вировисько хмар у височині.
— Ліне, а у тебе в країні люди знають, де зупиниться вода? — запитав Прабакер.
Не дочекавшись відповіді, він поплескав мене по плечу і пішов додому. А я стояв собі й думав про ту річку, що тече в кожному з нас, про ту щонайглибшу істину, котра свідчить про те, ким ми є і чого можемо досягти. Все своє життя я провів, наче в облозі. Я завжди був готовий — дуже добре готовий — воювати за те, що любив, і проти того, що ненавидів. І внаслідок цього я сам став уособленням цієї вічної війни, моє справжнє «я» було приховане під страхітливою машкарою. Як і в багатьох крутих хлопців, моє лице свідчило про те, що зі мною жартувати не варто, аж усе моє життя стало цим войовничим попередженням.
Але в селі та поза не мала сенсу. Місцеві жителі не розуміли її. Вони не знали інших чужинців, і їм ні з чим було порівнювати. Якщо я був похмурий або й розлючений, вони сміялися і ляскали мене по спині. Вони вважали мене гарним хлопцем і не звертали уваги на вираз мого обличчя. Я був для них людиною, яка працює пліч-о-пліч з ними, жартує, грається з дітьми, співає і танцює разом з усіма і сміється від щирого серця.
І, гадаю, я справді сміявся від щирого серця. Мені випала нагода стати людиною, якою я завжди хотів бути. Всього за три години до того, як Прабакер пояснив мені суть гри з кілочками, я дізнався від його матері, що вона скликала жінок у селі на нараду, щоб дати мені нове, місцеве ім’я. Оскільки я жив у сім’ї Прабакера, то вони вирішили, що і прізвище моє має бути Харре. Кишан був батьком Прабакера, тож традіция вимагала, щоб я взяв його ім’я. А перше, основне ім’я Рухмабаї обрала для мене, гадаючи, що у мене спокійний і життєрадісний характер, і решта жінок погодилася з її вибором. Це ім’я було — Шантарам, що означає «мирна людина», або «людина, якій Бог дарував мирну долю».
Ці індійські селяни позначили своїми кілочками ті межі в моєму житті, де зупиниться річка. Вони знали це місце в мені і відзначили його прапорцем з моїм новим ім’ям: Шантарам Кишан Харре. Не знаю, чи розгледіли вони це ім’я в серці тієї людини, якою мене вважали, чи самі помістили його туди, мов насінину, з якої виросте дерево втілення бажань. Це неважливо. Головне, що тієї миті, коли я стояв біля кілочків, у мені народилася нова людина — Шантарам.
Розділ 7
— Це чудова повія,— благально казав Прабакер.— Вона така пишна, і якраз у найсерйозніших місцях. Ти будеш такий збуджений, просто впадеш без тями від неї.
— Це, звісно, дуже спокуслива пропозиція, Прабу,— відповів я, стримуючи сміх,— але вона мене не цікавить. Ми тільки вчора виїхали з села, і я ні про що інше не можу думати. Щось я не в гуморі зустрічатися з цією повією.
— Гумор не проблема, баба. Тільки-но почнуться стрибки і перекидання, твій кепський гумор дуже швидко зміниться. Раз — і все.
— Можливо, ти маєш рацію, але я, мабуть, все-таки утримаюся.
— Але вона така приваблива! Хлопці сказали мені, що тільки в цьому готелі у неї був секс-бізнес багато-багато разів із сотнями різноманітних чоловіків. Я бачив її. Я подивився в глибінь її очей і зрозумів, що вона дуже великий експерт в секс-бізнесі.
— Мені не потрібна повія, Прабу, хоч яким би експертом вона була.
— Якби ти тільки побачив її! Ти відразу збожеволів би.
— Ні, Прабу, вибач.
— Але я пообіцяв, що ти прийдеш і подивишся на неї. Тільки подивишся, і все.
— Ні й ні.
— Але я не зможу отримати назад завдаток, якщо ти не підеш і не подивишся на неї.
— Ти сплатив завдаток?
— Так, Ліне.
— За те, щоб я попорав повію з цього готелю?
— Так, Ліне,— зітхнув він і, піднявши руки, безпорадно вдарив ними в поли.— Шість місяців ти збув у селі. Шість місяців без жодного секс-бізнесу. Я думав, що ти повинен відчувати велику потребу. І тепер завдаток не повернеться до мене, якщо ти не кинеш на неї бодай один погляд.
— О’кей,— зітхнув я, повторивши його безпорадний жест.— Доведеться піти і поглянути, щоб виручити тебе.
Я замкнув двері нашого номера, й ми пішли коридором. Готель «Апсара» в Аурангабаді, на північ від Бомбея, був побудований понад сто років тому. Просторі номери з високими стелями мали балкони, що виходили на людну вулицю; вигадливе ліплення прикрашало карнизи і стелі. Проте меблі були дешеві, а хідник у коридорі зачовганий до дірок. Фарба на стінах лущилася, все було занедбане й убоге.
Ми зупинилися коло дверей у кінці коридору. Прабакер тремтів від збудження.
Я постукав, і двері майже відразу ж відчинилися. На порозі стояла жінка, на вигляд їй звернуло за п’ятдесят. Вона була одягнена в червоно-жовте сарі. У кімнаті було ще декілька чоловіків, на них були тільки доті й білі шапочки. Вони сиділи долі та їли горохову юшку з рисом.
Жінка вийшла в коридор. Прабакер сягав їй насилу до плеча, та дивився на неї мов на богиню.
— Ти бачиш, Ліне? — запитав він.— Бачиш, про що я тобі казав?
Я бачив перед собою негарне обличчя в кирпатим носом і тонкими губами. Воно зневажливо кривилося і скидалося на молюска, якого штурхають палицею. Обличчя і шия були вкриті товстим шаром косметики, що у поєднанні з лютим виразом обличчя надавало їй бандитського вигляду.
— Покажи йому! — звернувся до неї Прабакер на маратхі.
У відповідь вона розхилила сарі й показала мені пухке черево. Затиснувши пальцями складку того живота, вона подивилася на мене, звівши брову в очікуванні захвату.
Прабакер застогнав з утіхи.
Кинувши погляд у коридор, жінка задерла блузу і продемонструвала здоровезні цицьки, що звисали мало не до пояса. Узявши в жменю одну з них, вона помахала нею у мене перед носом, примружившись і зігнувши брови з якимсь незбагненним виразом — чи то з погрозою, чи з насмішкою.
Очі Прабакера зовсім вилізли з орбіт, роззявивши рот, він з шумом утягував повітря.
Жінка опустила блузу і, різко смикнувши головою, викинула вперед довгу чорну косу. Схопивши обіруч, вона почала вичавлювати її, мов тюбик зубної пасти, аж додолу закрапала густа кокосова олія.
— Ліне, знаєш що,— вичавив Прабакер, втупившись голодним поглядом у краплі олії на підлозі й тупаючи ногою,— якщо ти не хочеш займатися з нею секс-бізнесом, якщо ти справді не хочеш, то я міг би витратити цей завдаток на себе.
— Побачимося в номері, Прабу,— відповів я і, чемно всміхнувшись повії, пішов собі.
Чекаючи Прабакера, я вирішив дати лад своєму словникові. Він містив уже шістсот одиниць повсякденної лексики — я записував їх на клаптиках паперу, а потім переписував до блокнота. Допіру я розклав на столі папірці з найновішими словами, як двері відчинилися і до кімнати ввалився Прабакер. Не кажучи ні слова, він упав на ліжко. Відтоді як я залишив його в повії, не минуло і десяти хвилин.
— О Ліне! — простогнав він, блаженно всміхаючись у стелю.— Я знав це! Я знав, що вона приваблива жінка.