Потому як ми підійшли до перших будиночків, я відчув пориви вітру, який долітав з протилежного боку селища, що виходило широкою дугою до моря. Вітер не розгонив спеку і духоту, проте сморід послабшав. Тут переважали запахи кухні, спецій, пахощів. На близькій відстані хатини були жалюгідним видовищем: споруди зі шматків пластмаси й картону чи очеретяних ряден, напнутих на тонкі бамбукові тички. За долівку в хатинах правила земля. Подекуди, правда, виднілися бетонні майданчики й острівці кам’яного муровання — залишки будинків, що колись стояли на цьому місці.
Поки ми йшли вузьким пластиково-ганчірковим провулком, нетрищами розлетілася звістка, що прибув чужинець. Збіглася ціла ватага дітей, вони оточили нас, але впритул не наближалися. Очі їхні були круглі від цікавості й збудження.
З усіх будиночків висипали їхні мешканці. Всі вони так стурбовано дивилися на мене, що мені здавалося, хочуть спопелити мене, своїми поглядами. Зрозуміло, це було не так. Я не розумів тоді, що це просто подив. Вони не могли збагнути, що за демони переслідують мене, чому я так боюся того місця, яке було для них притулком, порятунком від незрівнянно гіршої долі, ніж життя у нетрищах.
— Оце буде тепер твій дім, Ліне,— голосно сказав Прабакер, намагаючись перекричати дитячий галас і зупиняючись перед однією з хатин.— Заходь, познайомся.
Халупа була такою ж, як і все, що оточувало її. За дах правив лист чорної пластмаси, а за сволоки — бамбукові тички, зв’язані мотузком з кокосового волокна, поміж якими напнули очеретяні верети. Земляна долівка була втрамбована ногами попередніх мешканців. Тонкі фанерні двері висіли на мотузяних петлях. Стеля була така низька, що мені доводилося нагинатися. У кімнаті можна було; зробити чотири кроки завдовжки і два завширшки — зовсім як в тюремній камері.
У одному кутку я поставив гітару, в другому — портативну аптечку. У мене була пара дротяних вішалок, на яких я розвісив свій одяг. В цей час Прабакер погукав мене знадвору.
Я вийшов і побачив перед собою Прабакера, Джоні Сигара, Раджу і ще декілька чоловіків.
— Це Ананд, твій сусіда з лівого боку,— представив Прабакер високого молодого сикха з жовтою пов’язкою на голові. Ми потиснули одне одному долоні.
— Привіт,— сказав я.— Знаю ще одного Ананда — портьє з «Індійського готелю».
— Він хороша людина? — спохмурнівши, запитав Ананд.
— Так. Він мені подобається.
— Це добре,— схвально вимовив Ананд з хлоп’ячою усмішкою, що зводила нанівець всю серйозність його тону.— Значить, ми з тобою вже наполовину друзі, на?
— Ананд живе в одній хатині з іншим неодруженим хлопцем, рафік,— провадив Прабакер.
Рафік було років тридцять. Скуйовджена борода звисала з його загостреного підборіддя. Він стомлено всміхнувся. Від усмішки очі його примружувалися, надаючи йому хитрого і мало не лютого вигляду.
— А з іншого боку — наш дуже хороший сусіда Джітендра. У його дружини ім’я Радга.
Джітендра був гладкий і низенький. Він повсякчас радісно всміхався і енергійно потирав своє черевце. Його дружина Радга у відповідь на мій шанобливий кивок і усмішку теж усміхнулася і затулила лице червоною хусткою, затиснувши її ріжок в зубах.
— Знаєте,— раптом сказав Ананд світським тоном,— мені здається, почалася пожежа.
Він підвівся навшпиньки, розглядаючи щось поверх чорних дахів. Усі подивилися в той бік. Настала тривожна тиша. І раптом за кількасот метрів од нас до неба зметнувся пишний султан полум’я. Пролунав вибух, ніби з кулемета прошили стіну металевої повітки. Всі стрімголов кинулися в тому напрямку.
Я залишився на місці, зачаровано дивлячись на вогонь і хмари диму. Тим часом окремі язики полум’я злилися в суцільну стіну. Ця червоно-жовта стіна, яку гнав морський вітер, посувалася далі й далі, поглинаючи нові й нові хатини. Вона наближалася до мене зі швидкістю пішохода, спопеляючи все на своєму шляху.
То тут, то там на вогненному фронті щось вибухало. Я зрозумів, що це гасові плитки. Останні мусонні дощі пройшли кілька тижнів тому. Нетрища були купою сухих трісок, і вітер безперешкодно роздмухував полум’я.
Я вирішив, що справи кепські й, ухопивши свої лахи, вибіг надвір, аж побачив гурт жінок і дітей. Вони стояли і дивилися на мене. І без слів було зрозуміло, що вони думають. У їхніх очах я читав, як по писаному: «Ось великий, дужий чужинець, і він рятується втечею, тоді як наші чоловіки побігли воювати з вогнем».
Засоромившись, я кинув торбу до ніг сусідки Радги і помчав до центру пожежі.
Нетрища виростали без певного плану. Проходи між хатинами, звісно, вели кудись, але ніякого порядку в їхньому розташуванні не було. Зробивши два-три повороти, я втратив орієнтацію, аж зіткнувся з чоловіками, що поспішали на пожежу. У протилежному напрямку, рятуючись од вогню, бігли люди похилого віку і діти. Деякі тягнули своє майно — одяг, кухонне начиння, плити і картонні коробки з документами. У багатьох з них були опіки і рани. В повітрі стояв гострий запах пластмаси, одягу, волосся і м’яса.
За хвилю я почув гоготіння вогню. Раптом з бічного проходу з галасом вилетіла якась вогненна куля. Це була охоплена полум’ям жінка. Вона налетіла на мене і впала.
Моє волосся, брови і вії відразу обгоріли, і я хотів було відскочити убік, але вона несамовито волала і дриґала ногами. Я зірвав з себе сорочку і, прикривши нею лице і руки, кинувся до жінки, намагаючись збити з неї полум’я своїм одягом. Тут підскочили на допомогу люди, і я помчав далі, аж опинився перед самісінькою пожежею. Полум’я сягало кількох метрів заввишки. Пожежа насувалася дугою, що охоплювала хатин із п’ятдесят. Пориви вітру гнали омахи полум’я, що кидалося до нас, відступало і несподівано з’являлося з іншого боку. Пожежа скидалася на чистісіньке пекло — горіли хатини, гриміли вибухи, курівся отруйний дим.
Перед наступаючим вогнем стояв якийсь чоловік, він давав розпорядження добровільним пожежникам, як полководець, що орудує військом на полі бою. Він був високий і худий, з сивим волоссям і гострою борідкою. На ньому була біла сорочка, білі штани і сандалі, на шиї зелений шарф, а в руках він тримав коротку дерев’яну палицю з мідним набалдашником. Так я вперше зустрівся з найголовнішою людиною в нетрищах, Казимом Алі Гусейном.
Казим Алі поділив людей на дві команди: одна гасила вогонь, а друга розбирала хатини, що стояли на його шляху. Стежачи за вогненним фронтом, головнокомандувач палицею скеровував бійців у потрібному напрямку.
Коли Казим Алі побачив мене, в полірованій бронзі його очей промайнуло здивування, проте він без зайвих слів показав мені палицею на вогонь. Я полегшено і з гордістю підкорився його наказу і приєднався до одного з гуртів. У ньому був і Джоні Сигар.
— Все гаразд? — крикнув він, задихаючись від диму.
— Все гаразд,— крикнув я у відповідь.— Потрібна вода!
— Води більше немає,— відповів він,— цистерна порожня. Нову воду підвезуть тільки завтра. Люди вже витратили майже всю свою денну норму.
Як я з’ясував пізніше, на кожну хатину виділялося по два-три відра води на день на всі потреби — приготування їжі, миття, прання. Людям доводилося гасити вогонь водою, яка була потрібна їм для пиття.
— Клятий вогонь! — лаявся Джоні, збиваючи полум’я мокрою ганчіркою.— Ти хочеш погубити мене? Дідька лисого! Ми знищимо тебе!
Раптом у наш бік метнувся довжелезний червоний омах. Чоловік біля мене упав, тримаючись за обпалене лице. Казим Алі відразу ж послав йому на допомогу рятувальну команду. Схопивши мокрого мішка, я приєднався до Джоні, орудуючи однією рукою, а другою захищаючи лице.
Ми раз у раз озиралися на Казима Алі Гусейна, щоб отримати вказівки. Звісно, ми не могли розраховувати на те, що погасимо пожежу своїми мокрими ганчірками. Нашим завданням було затримати полум’я, поки інша команда руйнує найближчі хатини. Це була героїчна робота. Люди приносили в жертву власні будинки заради порятунку всього селища. Щоб виграти час, Казим Алі переставляв нас по всьому фронту, як фігури на шахівниці, домагаючись успіху то на одній, то на іншій ділянці.