— Не хочу бути дуже прискіпливим, але в цій будівлі немає електрики,— пробурчав він.— її вимкнули на час ремонту. Єдина підключена розетка на стіні з боку двору. Довжини дроту вистачить, але розетка на зовнішній стіні.
— Я знаю. Одному з нас доведеться спуститися, вийти крізь двері, які ми виламали, і увіткнути дріт в розетку. Більше нічого не залишається.
— І хто ж із нас таке утне?
— Я.
І я підійшов до люка. Ноги від страху і напруги аж заклякли. Я спустився униз, а потім подався сходами на перший поверх. Біля вхідних дверей я побачив пилку. Прив’язавши до її ручки кінець дроту, я вибіг на другий поверх до люка, і мій напарник затягнув її на горище. Після цього я знов спустився з дротом униз. Притиснувшись до стіни коло вхідних дверей, я завмер, аж, дочекавшись припливу адреналіну, вибіг у двір.
Охоронці, озброєні пістолетами, були від мене метрів за двадцять. Якби хоч один з них стояв лицем до мене, все так і скінчилося б, але вони дивилися куди завгодно, тільки не на мене. Увіткнувши дріт в розетку, я прокрався назад, вибіг рачки по сходах і піднявся на горище. Мій друг в темному кутку черконув запальничкою. Він уже приєднав дріт до пилки. Узявши запальничку, я присвітив йому. Пилка заревла, мов реактивний двигун на стартовій смузі аеродрому. Приятель подивився на мене, усміхаючись по самі вуха. В очах його танцювало полум’я запальнички. Зробивши чотири надрізи і мало не оглушивши мене при цьому, він пропиляв діру, крізь яку видно було бляшану покрівлю.
Наступила тиша. Ми чекали. У вухах ще звучало ревисько двигуна, в грудях скажено гамселило серце. На посту біля воріт пролунав телефонний дзвінок, і ми вирішили, що це кінець. Один з охоронців підійшов до телефону і почав розмовляти. Він сміявся і жартував. Все було гаразд.
Я пробив викруткою дірку в бляшаній покрівлі, й у вічі нам ударило сонце. Я розширив дірку і прорізав ножицями отвір з трьох боків. Ми відігнули бляху, я висунув голову і переконався, що отвір розташований на дні жолоба. Лежачи в цьому жолобі, ми не бачитимемо охоронців на вежі,— значить, і вони не побачать нас.
Але залишалося ще одне. Дріт потрібен був нам, щоб спуститися по стіні надвір, а кінець його стирчав у розетці. Один з нас повинен був знову вийти в двір, витягнути дріт з розетки і повернутися на дах. Подивившись на свого товариша, я зрозумів, що йти доведеться мені.
Я знову почекав біля дверей, притиснувшись до стіни і збираючи всю свою волю в кулак. Дихати було важко, перед очима все пливло, мене почало нудити. Серце билося в грудях, мов птах у пастці. Врешті-решт я зрозумів, що не зможу вийти. І розум, і несвідомий страх — все кричало мені: «Не роби цього». Я не міг.
Залишалося тільки перерізати дріт. Я витягнув стамеску з кишені комбінезона. Вона була дуже гостра, навіть наші спроби продовбати діру не затупили її. Поставивши вістря на дріт в тому місці, де він ішов у землю, я вже звів руку, щоб ударити по держаку, аж мені спало на думку, що в такий спосіб я розімкну ланцюг і це, можливо, приведе в дію сигнал тривоги. Але інших варіантів не було. Я просто фізично не міг вийти в двір. Я з силою ударив по стамесці. Вона перерубала дріт і врізалася в дерев’яну підлогу. Я не почув ні сигналу тривоги, ні галасу охорони. Знову обійшлося.
Схопивши вільний кінець дроту, я поліз на горище. Ми прив’язали дріт до товстої балки. Потім мій товариш почав вилазити на дах. Протиснувшись наполовину, він застряв. Почав був сіпатися і молотити ногами, але це не допомагало.
На горищі знову запанувала пітьма — його тіло наглухо затулило отвір. Понишпоривши поміж кроквами, я знайшов запальничку. Я запалив її і побачив, що його затримав товстий шкіряний кисет для тютюну. Я звелів йому не сіпатися і прорізав стамескою дірку в задній кишені його комбінезона, де лежав кисет. Тютюн посипався з кисета мені на руки, і мій приятель виліз на дах. Услід за ним вибрався і я. Звиваючись, мов черв’яки, ми проповзли жолобом до зубчатої тюремної стіни і, ставши навколішки, подивилися вниз. Вартові на вежі могли нас побачити, але вони не дивилися в наш бік. Людська психологія перетворювала цю ділянку на сліпу пляму. Охоронці не звертали на неї уваги, тому що й уявити собі не могли, що хтось із в’язнів полізе посеред білого дня через передню стіну.
Перегнувшись на той бік, ми побачили біля воріт низку машин. Це були постачальники харчів, що чекали своєї черги. Кожну машину ретельно обшукували і навіть оглядали за допомогою ліхтариків, тому черга просувалася поволі. Ми знову сховалися в жолобі.
— Їх чортів тиск,— зітхнув я.
— Все одно треба перелазити,— заявив товариш.
— Ні, слід почекати.
— До біса очікування, перекидаємо дріт і спускаємося.
— Ні,— прошепотів я,— там дуже багато людей.
— Ну і що?
— Комусь обов’язково захочеться виступити в героїчній ролі охоронця громадського порядку.
— Біс із ним. Нехай виступає. Ми заткнемо йому пельку.
— Їх там дуже багато.
— Біс із ними всіма. Ми стрибнемо на них зверху, і вони навіть не зрозуміють, що це на них навалилося.
— Ні,— сказав я твердо.— Треба дочекатися, поки там нікого не буде.
І ми почали чекати. Ми чекали цілу вічність, двадцять п’ять хвилин. Я кілька разів підповзав до стіни, щоб зазирнути через неї, аж ось побачив, що вулиця порожня. Я подав сигнал своєму товаришеві. Він вмить переліз через стіну. Я подивився услід, щоб побачити, як він спускається, але він уже тікав сусіднім провулком. А я був ще у в’язниці.
Я переліз парапет і вхопився за дрота. Упираючись ногами в стіну, я глянув на кулеметну вежу, що була ліворуч від мене. Охоронець розмовляв з кимось по телефону, жестикулюючи вільною рукою. На плечі у нього висів автомат. Я подивився праворуч. Та ж сама картина. Охоронець з автоматом базікає по телефону. Він усміхався і не виявляв неспокою. Я був людиною-невидимкою. Стояв на стіні найбільшої в’язниці, й мене увіч ніхто не бачив.
Відштовхнувшись ногами, я почав спускатися. Долоні мої спітніли. Дріт вислизнув з рук, і я почав падати. Стіна була дуже висока, і я убився б. Я зробив відчайдушну спробу вхопитися за дріт, і це мені вдалося. З карколомною швидкістю я ковзнув униз, і долоні наче вогнем обпалило — шкіра на них умить злізла. Впавши на землю, я підвівся і, похитуючись, перетнув вулицю. Я був вільний.
Я кинув останній погляд на в’язницю. Дріт, як і раніше, звисав зі стіни. Охоронці, як і раніше, розмовляли по телефону. Повз мене проїхав автомобіль. Водій барабанив пальцями по керму в такт якійсь мелодії. Я одвернувся і попрямував до нового життя.
Коли я був грабіжником, люди боялися мене. За це я був приречений на вічний страх — спершу за тієї пори, коли грабував, потім у в’язниці, а тепер і на волі. Надто ж гостро це відчувалося ночами — мені здавалося, що якийсь тромб страху закупорив мої судини і дихальні шляхи. Жах, якого зазнавали мої жертви, став нескінченними мареннями, що переслідували мене самотньою нічною порою.
Вдень я не мав коли вгору глянути за клопотами, обов’язками та розвагами, а вночі мені було страшно від спогадів, тож я часто блукав сплячим Бомбеєм. Я змушував себе не обертатися, щоб не побачити дроту, що звисає із стіни, і кулеметних веж, яких там не було.
Ночами на вулицях було тихо. Опівночі поліція запроваджувала своєрідну комендантську годину. О пів на дванадцяту на центральні вулиці виїжджав цілий рій патрульних машин; поліціянти примушували господарів усіх ресторанів, барів і крамниць замикати свої заклади і розгонили навіть гендлярів, що торгували цигарками і пааном, не кажучи вже про жебраків, наркоманів і повій, які не встигли поховатися в нори. Вітрини крамниць затуляли сталевими віконницями, ятки на ринках і базарах укривали білим коленкором. У місті панувала тиша і порожнеча. Вночі Бомбей ставав супокійним, прегарним і страшним, наче дім, населений привидами.
Після півночі до другої чи й третьої години ішли облави. Гурти поліціянтів у цивільному патрулювали вулиці, шукаючи злочинців, наркоманів, підозрілих перехожих, бездомних і безробітних. Бездомним був кожен другий в Бомбеї, і майже всі вони жили, їли і спали надворі. Скрізь можна було натрапити на сплячих людей, що ховалися від нічної прохолоди під тонкими ковдрами. На тротуарах і в під’їздах ночували якісь волоцюги, сім’ї і цілі юрби втікачів, що шукали порятунку в мегаполісі від засухи, повені чи голоду.