Тоді я залишився в Тауер Вейк — леді Гіта, розуміючи, що податися мені нікуди, сама запропонувала пожити у вежі. І я схилив перед нею коліно, просячи дозволу стати її лицарем, захищати її та піклуватися про неї.
Гіта здавалася збентеженою.
— Мені доводилося дещо чувати про цю модну новинку — лицарське служіння дамі. Але в нас, саксів, ці звичаї не в моді. І проте мені дійсно потрібен помічник, а моя репутація настільки зіпсована, що ніякі чутки їй уже не зашкодять. Однак я хочу, щоб ви, сере Ральфе, виразно уявляли, якої допомоги я від вас чекаю. Мені потрібна освічена й шляхетна людина, яка представляла б мої інтереси в різних справах. Крім того, мені знадобляться ваші зв’язки та знайомства з нормандською знаттю. І якщо вас влаштує таке служіння, я скажу тільки — сам Господь послав мені вас.
Незвично й дивно, коли слабка й ніжна леді поводиться з тобою, як вельможа, що наймає на службу управителя. І все-таки я погодився. Головне — залишитися поруч, а там, гляди, вона й зрозуміє, що відданішого коханого їй не знайти в усьому підмісячному світі.
Зараз я дивувався з власної наївності. Хоча в чому ж тут наївність? Я був дужим вродливим хлопцем, який досі користувався прихильністю дам, а Гіта самотня й усіма залишена. Коли така пара проводить цілі дні пліч-о-пліч, рано чи пізно настає момент, коли взаємна симпатія й дружні почуття переростають у щось більше.
Однак трапилося зовсім не так, як я розраховував. Я не просто проводив час поруч із Гітою. Я працював — і працював так, як ніколи в колишньому житті.
Сказати по честі — я неймовірно ледачий. Служба в того чи іншого сеньйора влаштовувала мене доти, поки не йшла врозріз із моїми лінощами. Якщо ж доводилося напружуватись, я залишав одного пана та починав шукати іншого. Від природи я невибагливий і міг багато чим поступитися заради того, щоб мати можливість побайдикувати досхочу або розважитися тоді, коли мені цього заманеться.
Саме тому служба в леді Бертради мене цілком влаштовувала. Це було справжнє життя: вправи зі зброєю, турніри, полювання, верхові виїзди. Додайте бучні бенкети, де моє вміння співати здобуло мені велику популярність. До того ж, усі ми були трохи закохані в красуню Берт, хоча вона часом бувала просто нестерпна. У всякому разі, я постійно перебував серед рівних собі, у товаристві веселих і мужніх друзів. Кгм… Друзів. Тих самих, які проштрикнули мене й оком не змигнули. Але про це я не хочу згадувати. Я вже пережив біль від цього зрадництва.
І ось я знову на службі у вродливої леді, в яку закоханий. Настільки закоханий, що навіть ладен працювати. І її доброта, увага, м’якість в поводженні зі мною вселяють у моє серце надію. Що з того, що вона любить іншого, — думалося мені тоді. Едгар Норфолкський одружений і навіть поява на світ дочки не змусить його виявляти більше уваги до Гіти. Своїй дружині він пробачив, вони часто бувають разом, граф навіть дозволив їй засідати в раді.
Мене тішило, що життя графської пари налагодилось. За таких обставин Гіта дедалі більше зближалася зі мною. І мене не обходило, що вона зганьблена — адже від цього її землі не стали меншими, а я, як би божевільно не був закоханий, усвідомлював, що коли доможуся шлюбу з Гітою, чимало придбаю, стану їхнім власником. А на додачу отримаю маленьку Мілдред, таку чарівну, що я серцем прикипів до неї. Хіба може жінка не відчувати теплоти до того, хто такий ніжний із її дитиною?
Але щоб отримати Гіту Вейк або хоч трохи просунутися на цьому шляху, мені доводилося працювати, працювати й працювати. Прощавайте, мої солодкі лінощі! Виконуючи дедалі нові й нові доручення моєї прекрасної дами, я дізнавався, як ведуться в цих краях польові роботи, які тутешні звичаї, з чим доводиться рахуватись і чим можна легко знехтувати. Я старанно осягав усі ці премудрощі, дивуючись із власної ретельності. Щоправда, з’ясувалося, однієї ретельності замало — та леді Гіта тільки мовчки закушувала чарівну губку, коли я раз у раз робив дурниці.
Оці вже мені вівці, вовна ця — хай їм грець! Ніколи б не подумав, яка то складна та клопітна справа. То місцеві селяни примудрялися віддати мені вовну за завищеною ціною, то я сам купував пересохлу торішню, та ще й із недоважком у клунках. І краще б леді Гіта гнівалася й кричала, як моя колишня пані, але я ніколи не чув від неї жодного докірливого слова. Від її рівного й незворушного голосу я ще гостріше відчував власну нікчемність. Про які почуття тут могло йтися?