Те, що Едгар після цієї розмови вирішив піти, до честі йому, але найжахливіше те, що Гіта негайно кинулася слідом за ним.
Яку ж безмежну владу мав над нею цей чоловік! І яку владу мала наді мною вона сама, якщо я, мов божевільний, побіг слідом. О, якби зумів зупинити, втримати її! Адже вона вже була моєю жінкою, я мав на неї право…
Із цього нічого не вийшло. Бісів танок — я заплутався в ньому, ніби в хащі. Не знати звідки взялася Ейвота й зависла на мені, затягуючи до танцю. Насилу я вирвався з її обіймів.
Найпринизливішим було безпорадне метання в пітьмі, коли я ще сподівався на те, що непоправне не трапилося. А потім усе-таки відшукав їх. Вони стояли в сутінках, обличчями одне до одного, серед пахощів і теплого подиху літньої ночі — стрункі й легкі, мов двоє духів. І немов двоє духів, огорнутих сріблястим місячним сяйвом, злилися в обіймах.
Мої ноги підігнулись, я опустився в траву, дивлячись, як Едгар підхопив Гіту на руки й поніс її в темряву лісу…
Я був розчавлений і знищений. Давно минули ті часи, коли мені нічого не варто було поділитися коханкою з приятелем. Але хіба хоча б одну зі своїх подружок я міг назвати коханою? Хіба я схилявся перед котрою-небудь із них так, як перед Гітою?
А чи варта вона того? Колись Гуго Бігод назвав її саксонською повією, і так воно й виявилося. І найкраще для мене — впокоритися з усім, що сталося, й поїхати геть. Від того, щоб негайно покинути Тауер Вейк, мене втримали тільки лінощі. Як би не складалися мої любовні справи, життя тут було мені до вподоби. Куди я міг податися? Від самої думки, що доведеться знову підшукувати повний комплект зброї, наймати слуг, зброєносців, а потім роз’їжджати скрізь у пошуках наймача, мене занудило. В Тауер Вейк у мене вже було становище, я мав стіл і дах, а леді Гіта, як і раніше, дбатиме про мене. Та й із тутешніми людьми я зійшовся на коротку ногу.
Можете зневажати мене, але й у лінощів є свої переваги. І я прийняв рішення — залишитися. Рано чи пізно настане день, коли ця жінка зрозуміє, що їй не обійтися без мене. А граф зникне з нашого життя.
У залі старої вежі панувала буденна метушня: люди йшли, поверталися, пахло їжею, порипував ворот, за допомогою якого з льохів підіймали харчі. Для мене ж ці звуки зливалися у звичний гамір, який викликає умиротворення — все йде як звичайно, а значить, нічого не трапилося.
Спав я довго й солодко, а коли з’явився зі свого алькову за фіранкою, був уже майже спокійний і врівноважений.
І першою постала перед моїми очима леді Гіта. Ніколи ще ця жінка не здавалася мені такою красунею. Вона вся світилася щастям, а коли зустрілась зі мною поглядом, помітно зніяковіла.
Дехто з мешканців Тауер Вейк пильно спостерігав за нами. Однак обов’язок знаті — не давати слугам приводів для лихослів’я, і ми з пані вишукано чемно привітали одне одного. Коли ж після вечірньої трапези слуги прибрали зі столів і всі зійшлися біля вогнища, я, як і було заведено, взяв у руки лютню та під дзенькіт її струн повідав історію про віддану й беззастережну любов лицаря Ланселота Озерного до прекрасної Гвиневер, дружини короля Артура.
Дивно, що тут, у Денло, люди не знали про короля Артура та його лицарів, але ж ці історії про давню давнину Британії були надзвичайно популярні на континенті. Я немовби відкривав для своїх слухачів чудові сторінки невідомої книги, й люди слухали мене, як зачаровані. Навіть найбільш огрубілі душі відгукувалися. Я бачив, як наповнилися слізьми очі в Ейвоти, як зітхнула гладка Труда й навіть суворий воїн Утред доторкнувся до кутика ока, немов туди потрапила смітинка. Тільки маленька Мілдред солодко спала на колінах у матері під звуки струн.
Леді Гіта слухала замислено, а коли я скінчив, підвелася й віднесла Мілдред у верхній покій. Однак незабаром знову з’явилася на галереї й жестом звеліла мені піднятися до неї.
Чоловіки рідко допускалися в покої пані, однак саме я стояв у центрі цього напівкруглого розкішного приміщення. Між розвішаних по стінах килимів горіли важкі срібні світильники, а потемнілі плити підлоги ховалися під пухнастими овчинами.
Гіта не поспішала починати розмову. Вона ще барилася, смикаючи кінці свого м’якого шкіряного паска, і я заговорив першим:
— Я багато чого зрозумів минулого вечора, міледі. Тому не мучте себе поясненнями.
— Але я повинна!
У її голосі з’явилася зрадницька хрипота, хоча вона й намагалася говорити рівно.