Строго й просто моя пані сказала, що не гідна мене, бо нею володіє невтримна пристрасть до іншого, котрій вона не має сили протистояти. Це згубний шлях, але вона готова на все, аби тільки бути з тим, хто любий її серцю.
У мене було що заперечити, але я мовчки дивився на неї. Зараз, у простому вбранні зі світлого льону, з зібраним на потилиці волоссям, без дорогих прикрас, леді Гіта здавалася такою юною…
— Пробачте мені, міледі, — нарешті промовив я. — Веління серця часом сильніше за закони, які придумують люди. Тому і я не можу покинути вас. Тільки тут і всупереч усьому я іноді почуваюся щасливим. Саме про це я сьогодні й співав.
— Це лише пісня, сере Ральфе, — сумно посміхнулася Гіта. — В житті все інакше.
Я доторкнувся до її щоки й змусив глянути мені у вічі.
— Значить, ви не вірите в щиру любов і відданість? Але якби в житті не траплялося нічого такого — хіба варте було б це життя того, щоб його оспівувати?
Гіта озвалася по нетривалій мовчанці:
— Ви мрійник, сере Ральфе. Але присягаюся Пречистою Дівою — це й захоплює мене. Чудово бути коханою такого чоловіка, як ви… якщо, звичайно, можеш відповісти таким само почуттям. На жаль, я не можу. Я зробила страшну помилку — дала вам надію на взаємність. Ви дорогий мені як брат, любий і добрий брат, якого в мене ніколи не було, але якого я завжди хотіла мати.
Ось чого я бажав би найменше — то це зватися її братом. Я хотів її всю, до кінчиків нігтів, але поки що доводилося вдовольнитись і цим. Тому я взяв маленькі руки моєї пані в свої та промовив:
— Я завжди буду поруч. Без вас моє життя не має сенсу, не забувайте про це…
І все пішло, як і раніше. Хіба що ми стали менше часу проводити разом. Але в цьому були свої переваги — уникаючи мене, Гіта більше не звалювала на мене стільки роботи, воліючи справлятися сама. І хоча кінець літа й початок осені — досить клопітний час у господарстві, я частенько бував зовсім вільний і міг довго полювати у фенах.
Гіта й собі частенько залишала Тауер Вейк, і я здогадувався, що не завжди її відсутність пов’язана зі справами. Варто було тільки глянути, якою вона поверталася — щасливою, схвильованою, замисленою. Однак якщо вони й зустрічалися з графом, то робили це настільки потай, що довго ніхто не підозрював про ці зустрічі. Втім, такі речі неможливо тримати в таємниці, тим більше, що леді Гіта іноді брала з собою Мілдред, а мала після повернення додому намагалися повідомити всім і кожному, що бачилася з батьком. На її белькотіння поки що не звертали уваги, але час минав, і що краще почне говорити дівчинка, то більше людей прислухатимуться до її слів.
Осінь цього року видалася чудова — стояли теплі дні, повні солодкої знемоги; вони текли спроквола, немов розплавлене золото, змінюючись довгими синіми сутінками. Повітря було напоєне пахощами стиглих плодів і диму спаленого листя. Дерева скидали літнє вбрання, виблискуючи всіма відтінками золота, вогненними ґронами палали горобини. Увесь світ перебував у спокої після щедрого, плодоносного літа. Гіта, як і раніше, світилася щастям, і її зникнення з маєтку дедалі частішали. Пояснення були такі — то вона нібито неодмінно повинна відвідати сестру Отилію в обителі або ж погостювати в подруги Елдри. Але я ж бо знав, куди вона їде, тому що одного разу після соколиного полювання подався не в Тауер Вейк, а завернув у недавно відбудовану після пожежі садибу Ньюторп. Як я й очікував, Гіти там не виявилося. Зате я потрапив у Ньюторп саме в один із тих коротких періодів, коли там перебував сам хазяїн, рудий Альрік, і ми пропиячили з ним цілу ніч. Останнім часом Альрік зовсім занедбав справи, без міри пив і товаришував із нормандськими баронами.
Але не про нього мова. У Ньюторпі я й словом не згадав про те, що мене привело сюди бажання ще раз посипати сіллю власну рану, тобто переконатися, що леді Гіта бреше нам усім. Однак я негайно помітив, що Елдра нервує. Господиня Ньюторпа була приваблива та спокійна саксонка й під час нашої з Альріком пиятики трималася рівно, не суперечила чоловікові, хоча часом у її очах і читався докір. Колись про Альріка й Елдру говорили, як про найніжніше закохану подружню пару в Норфолкширі. Й дивно, що нині в цій родині усе пішло навкіс — саме після того, як Елдра нарешті принесла чоловікові довгоочікуваного спадкоємця, кумедного малюка Торкіля. Будь-який батько міг би пишатися таким сином, однак Альрік, схоже, не надто його любив. Коли малий здійняв ревіння, переляканий нашими п’яними вигуками й гуркотом олив’яних кухлів по столі, Альрік, не обертаючись, звелів дружині віднести геть це поріддя. Таке поводження тана з дружиною й сином спантеличило мене, але, дідько забирай, мене не обходили негаразди в цій родині.