Навряд чи хто помітив зміну в мені. Я й сам ніби забув про змову, й від цього мені тільки легшало. До того ж, Гіта поки що ніби й не поспішала на чергове побачення, не знаючи, що цим продовжує життя свого коханця. Але навряд чи вони зможуть довго протриматися без зустрічей. Особливо такої весни, коли повітря настільки прогріте, коли ранковий туман швидко зникає під променями сонця, коли блакитні плеса фенів іскряться, а лісові галяви стоять немовби в зеленавому серпанку від розкритих бруньок. І скрізь, куди не кинеш погляд, там, де раніше лежали сірі важкі сніги, нині підносилися соковиті високі трави.
Нарешті одного разу Гіта звеліла нагріти води для купання, а Ейвота почала накладати жарин у важку праску та розгортати на дошці блакитне бліо міледі. Як завжди в таких випадках, Гіта немовби світилася якоюсь веселковою радістю, грайливо трусила доньку, постійно сміялася, щось наспівувала. На мені того дня лежав обов’язок поїхати й простежити, як там справи з окотом у кошарах, але я все-таки запитав Гіту, коли вона збирається вирушати й коли їй знадобиться моя допомога. Я вже звик супроводити її в цих поїздках, вона не відчула в моїх словах ніякого підступу, просто відповіла, що поїде не раніше заходу сонця. При цьому все-таки уникала мого погляду, хоча у вежі давно всі говорили про те, що я відвідую вдову рукавичника в Даунхемі.
Я обіцяв повернутися до того часу, осідлавши жеребця й полишив вежу. Крім кошар, мені належало встигнути ще й у Саухем, де нудився в чеканні Гуго Бігод зі своїми людьми.
Такої весняної пори подорожувати фенами нелегко. Я так квапився, що коли з’явився в Саухемський монастир, і мій кінь, і я сам були заляпані болотом від голови до ніг.
Леді Бертрада вже була там — адже саме їй належало вказати шлях до мисливського будиночка. І поки я розмовляв із Гуго, графиня пильно й нетерпляче дивилася на нас із галереї, що оперізувала монастирський дворик. Я не повертався до неї, але вкотре повторив клятву зробити все, щоб леді Гіта сьогодні не потрапила на острів посеред лісового озера.
Я міркував про це й тоді, коли повертався. Я міг би збрехати, що зіштовхнувся з посланцем Едгара і той передав, що граф скасував побачення. Однак згодом це б викликало підозри. Міг просто розіграти якийсь спектакль на болотах, скажімо, втрапити в трясовину чи збитися з дороги, що затримало б нас із Гітою, а тим часом уже все було б скінчено. Гуго досвідчений і не баритиметься на місці злочину. В крайньому разі я зупиню її тим, що знову заговорю про своє кохання та розпачливу надію… Хай допоможе мені святий Едмунд, але пані мого серця не повинна виявитися цієї ночі в будинку на острові!
Я повернувся в Тауер Вейк саме на заході, й перше, що мені впало в око на стайні — Сніжинка леді Гіти ще не була осідлана. Непогано, значить, у мене є можливість на якийсь час затримати пані, тому що я змок до нитки й був замурзаний, мов пес. Але вже йдучи насипом до вежі, я зустрів Труду, яка повідомила, що леді Гіта була змушена терміново вирушити в Ньюторп.
Я сторопів, а служниця повідала, що з Ньюторпа прибув гонець із повідомленням, що в садибі трапилося лихо. Сер Альрік у хмелю тяжко побив дружину, й вона послала по Гіту, щоб та надала їй допомогу й підтримку. Тому міледі разом із Утредом вирушили човном до Ньюторпа, ще й маленьку Мілдред прихопили.
— Але навіщо ж вона взяла дочку? — запитав я і мене охопило лихе передчуття.
Труда незворушно знизала плечима.
— Чи ти сам не відаєш, куди міледі вирушить, коли в Ньюторпі все залагодиться? Батько давно не бачив своєї дитини.
Я прожогом кинувся до стайні. Хвала святому Едмунду, мого жеребця ще не встигли розсідлати. Я стрибнув у сідло й помчав щодуху, ще не втрачаючи надії, що події в Ньюторпі затримають Гіту до мого прибуття. Елдра була її подругою, і як би не квапилася моя пані, вона її не залишить, поки не вирішить, що та в безпеці.
Мій кінь був стомлений скачкою в Саухем і назад, шлях повз плеса фінів присмерком давався йому важко. Двічі ми провалювалися в драговину, двічі через озера, що розлилися, мені доводилося звертати й просуватися кружним шляхом. Краще б я скористався човном. Але тепер, коли на небі вже спалахнули зірки, а в низовинах густішав туман, пізно було думати про це. Залишалося тільки лаятися крізь зуби, нахльостуючи змученого коня, та проклинати власну непередбачливість.