Уже зовсім стемніло, коли я помітив тьмяні відблиски світла в садибі, оточеній частоколом. Копита жеребця прогуркотіли звідним мостом. До мене відразу кинувся хлопець-слуга, ловлячи поводи.
— Леді Гіта ще тут? — задихаючись, запитав я.
— Так, сере. Вони в домі з міледі Елдрою. А її воїна поранив мій пан. Зовсім з глузду з’їхав, третій тиждень п’є без просипу, але ж коли тверезий, зайвий раз і раба не стьобне… Але сьогодні… І ранком бушував, і коли леді Гіта приїхали. Хвала Господові, Утред встиг втрутитися. Тепер хазяїна зв’язали, він спить у льоху.
Я пропускав повз вуха балаканину підлітка. На мене раптом налягла дивовижна втома. Я ступив на землю, вперся долонями в коліна й застиг, слухаючи, як важко стукотить серце. Слава святому Едмунду, — Гіта ще тут.
Я впорався з кволістю й почав неквапом підійматися зовнішніми сходами.
Садибу Ньюторп довелося зовсім недавно відновлювати після пожежі, тому крокви великої зали ще не встигли почорніти від кіптяви. У центрі кволо жевріла купа жарин у вогнищі. Челядь уже спала, розташувавшись на солом’яних матрацах уздовж стін, а в далекому кінці я побачив леді Елдру. Вона сиділа на лаві, опускаючи полотно в чашу, що стояла перед нею, і потім прикладаючи його до обличчя. Поруч із нею молода жінка щось товкла в ступці, однак навіть у півмороку я відразу зрозумів, що це не леді Гіта.
Я поквапливо рушив до жінок.
— Прийміть мої співчуття, леді Елдро.
Вона глянула на мене, на мить відсторонила від обличчя тканину, просочену якоюсь есенцією з гострим запахом. Цієї миті було досить, щоб побачити її набрякле обличчя та криваві садна на вилиці й над бровою.
— Сере Ральфе, — глухо, але поштиво промовила Елдра. — Не дивіться так… Чоловік має право карати дружину. Мені б тільки зрозуміти, в чому моя провина… Недарма Гіта казала, що не всю правду можна сказати чоловікові. Навіть палко коханому.
— А де ж сама леді Гіта?
Елдра знаком показала служниці, щоб та провела мене. Йдучи за нею, я піднявся на галерею та опинився у невеличкому покої. Але й тут Гіти не було — на лежанці простягся Утред. Він побачив мене, підвівся, кожух, який вкривав його, сповз, і я побачив, що його рука й плече перев’язані.
— Бачиш, які справи, Ральфе, — криво посміхнувся воїн. — Альрік так розбушувався, що своїх не впізнає. Я хотів був роззброїти його, але й мені дісталося. Поки челядь усім скопом не налягла на хазяїна — тільки тоді й зв’язали, немов біснуватого.
Я співчутливо поцокав язиком.
— А де леді Гіта й маленька Мілдред?
— Для всіх вони тут, у Ньюторпі, — відкидаючись на подушки, проказав Утред. — Та ти й сам здогадуєшся, Ральфе. Коли Альріка вгамували й міледі приготувала зілля для леді Елдри, вона занепокоїлась, і господиня побачила її нетерпіння та сама звеліла вирушати. Тепер обидві повернуться тільки на світанку.
Я стояв ні живий ні мертвий. Слова Утреда луною відгукнулися в моєму мозку. Повернеться на світанку… О небо!
Я стрімко кинувся в залу.
— Леді Елдро, заради всього святого, коли поїхали Гіта з дочкою? Говоріть мерщій!
Вона поверх прикладеного до обличчя полотна здивовано глянула на мене. Я ж весь тремтів, смикався. Схопив її за плече, труснув, сахнувся, коли вона застогнала. А я все говорив, запитував, вимагав…
Я тільки зрозумів, що вже майже годину тому Елдрин слуга відвів Гіту з малям до протоки, що впадає в плеса. Там вони сіли в човен і… Я майже кричав, щоб мені показали, де ця протока, казав, що й мені потрібен човник. Мене всього трусило.
У проводирі мені дали того замурзаного хлопчика, який зустрічав мене на в’їзді в садибу. І ми з ним майже побігли лукою до далеких заростей, причому, я тричі впав у темряві, схоже пошкодив кісточку, скакав кривими стрибками за проводирем, аж поки ми не минули зарості й під ногами не захлюпала вода.
Я погано пам’ятаю, де залишив хлопчиська, згадав про нього, тільки коли скочив у плоскодонку й проплив уже достатню відстань та почав розуміти, що не дуже орієнтуюся в цих місцях і не впевнений, що знаю прямий шлях до мисливського будиночка. Спочатку я спробував кликати хлопчика, так і не почув відповіді та почав налягати на жердину в надії, що ця вузька вигнута протока виведе мене, куди слід. Марні сподівання! Уже за півгодини я остаточно заблукав, кружляючи серед острівців, порослих очеретом, де не було ні житла, ні вогника, ні душі. Тільки завіса туману та хлюпання води. І тоді я почав кричати, кликати когось, плакати, клясти Святого Едмунда. Я був у розпачі.