Лише коли я налетів носом човна на якусь мілину й звалився у воду, її холод трохи остудив мене. Я знову заліз у човен, постарався зосередитися. Зрештою леді Бертрада ж обіцяла, що Гіту залишать такою, як і була. Тобто не заподіють їй шкоди. Але чомусь ця фраза — «такою, як і була» — зараз здавалася мені особливо підозрілою. Ну та гаразд, адже й абат Ансельм обіцяв віддати мені Гіту. Але зараз я не вірив ні єдиному їхньому слову. Як взагалі можна було повірити людям, пов’язаним із Гуго Бігодом? Із Гуго, здатним на будь-яку підлоту. Та що ж за отупіння наслав на мене саксонський святий, коли я зважився на угоду з цими людьми?
І все-таки я намагався опанувати себе. Вирішив, що не варто безглуздо кружляти серед островів, слід вибрати більш-менш широке русло й плисти ним. Так рано чи пізно я дістануся до якогось житла, а там мені вкажуть шлях. Ось лише скільки це займе часу? Як швидко люди Гуго доберуться до будинку на острові? Я сподівався, що Бертрада давно була в цьому житлі серед фенів, не відразу зможе провести їх туди в темряві. А до темряви вони навряд чи покинуть Саутхемську обитель, щоб не привертати уваги до свого загону.
Нарешті я помітив попереду вогник і наліг на жердину так, що затріщали м’язи спини та пліч.
На жаль, це виявилося лише багаття перед куренем ловців в’юнів. Ті з подивом витріщилися на мене, але, до мого розчарування, й сном-духом не чували ні про який мисливський будиночок графа. Тоді я запитав їх про церкву Святого Дунстана — вже звідтіля я знайшов би дорогу із зав’язаними очима! Й ці кошлаті голодранці охоче закивали головами. Один із них, бачачи, що я стомлений до останньої межі, навіть запропонував провести туди мій човен найкоротшим шляхом.
Голодранець взяв у мене жердину, а я знесилено опустився на дно човника й похилив голову. Цей божевільний день із його постійною напругою і тривогою зовсім виснажив мене. І ледь мені вдалося розслабитись і покластися на спритність мешканця фенів у керуванні човном, із дна моєї душі почала підійматися знайома ледача байдужість.
Навіщо я все це роблю? — запитав я в себе. Чи не надати подіям змогу йти, як вони йдуть? Хіба ці двоє — Едгар і Гіта, грішники, що забули про все заради своєї хіті, не заслужили покарання? І чи можна протистояти долі?
Зараз вдалині виникнуть обриси церкви Святого Дунствана. Нема нічого простішого, ніж попросити притулку в домі батька Мартіна й солодко виспатися на матраці в теплі біля торф’яного вогнища. Але вже наступної миті я кляв себе за ці думки. Я й тільки я зчинив цю бучу, і якщо Гіта й Едгар були винні, то до чого тут маленька Мілдред? Адже це безгрішне й чисте дитя, і що б не трапилося з її батьками, сама вона не повинна постраждати, як це вже трапилося з Адамом. Я здригнувся, коли згадав рожевуватий відблиск рубінів на дрібних зубах графині. Бертрада не зупиниться.
Мій проводир вів човна швидко та вправно. І незабаром він уже вказував мені на покрівлю церкви з хрестом, який немовби ширяв над пасмами туману.
Хвала небесам! Я прийняв у кошлатого мешканця фенів жердину та скерував човника знайомим шляхом. Мої долоні горіли — напевне, я до крові здер із них шкіру, та й пошкоджена нога боліла. Але я не міг згаяти ні хвилини, я мусив першим потрапити на острів і попередити Гіту й графа про страшну небезпеку.
Здавалося, я плив у тумані й пітьмі від самого створення світу, й коли крізь білясту імлу замерехтіло світло, я мало не розридався. Мої сили виснажилися, жердина вислизала з рук, і на довершення всіх лих я зачепив днищем плоскодонки напівзатопленого корча, тож мій човник почав текти.
Але озеро — ген воно, кийком кинути. Я причалив до берега, кульгаючи, перебрів вузький перешийок, який відокремлював протоку від дзеркала озерної води. Тут я зупинився й завмер, прислухаючись.
Усе спокійно. Якщо поки не трапилося найгіршого, то я встиг.
Віконце в мисливському будиночку жовтаво світилося. Я затримав подих, увійшов у воду й безгучно, ніби видра, поплив до зарослого високою травою берега острова. Холодна вода відібрала останні сили, моя стьобана куртка насичилася вологою, чоботи розбухли й тягли до дна.
Біля берега я вчепився в гілки куща, який ріс над водою, і викинув своє обважніле тіло на сушу. Потім, кульгаючи, кинувся до будинку, наліг на двері. Вони не піддалися, я застукав у них щосили й несамовито закричав. Двері розчинилися несподівано, і я ледь не впав через поріг. Переді мною стояв Едгар. Він був оголений до пояса, його рука стискала меча.
— Ральфе? Якого диявола!
Я ж першої миті й слова не міг промовити, тільки задихався. Якимось відгомоном свідомості відзначив, що це пристановище любові, таке звичайне зовні, всередині — справжній багатий покій. Драпірування, хутра, різьблення. Вогнище з навісним ковпаком у кутку. При його світлі я побачив схвильовану Гіту. Її розпущене волосся сяяло, вона злякано натягала на плечі розшнуроване бліо. Дивилася на мене здивованими величезними очима.