— Забери руки! — пробурмотів я. — Чого це ти лапаєш мене, як дівку?
Я похитнувся, але встояв на ногах, та коли він брутально штовхнув мене в плече, звалився горілиць. Потім він схилився наді мною, а я відшукав ніж при поясі й завдав різкого удару.
На жаль, цей удар тільки мені самому здався різким. Кошлатий хлопець легко вибив зброю в мене з рук і продовжував свою справу.
Ще один ніж був у мене за поясом ззаду, й ще — за халявою чобота. Але сили, щоб скористатися ними, в мене вже не було. Я нерухомо лежав, дивлячись, як провідник обнишпорює мене та зрізує гаманця, позиченого в старшого з купців. Заволодів ним, із задоволенням підкинув на руці важку торбинку.
Мені не було шкода цих грошей. Цієї миті я нічого не відчував, крім цілковитої байдужості. Навіть не цікавило, як він мене вб’є.
Але він залишив мені життя.
— Нехай тебе затягнуть болотяні чорти, сере бурлако. Здихай від своєї пропасниці, а на мені гріха не буде. Але коня твого я прихоплю. Уже ж на ринку в Різингу мені за нього фунтів із двадцять дадуть, не менше.
Цей сільський дурень боявся, якщо почав говорити сам із собою. І напевне, уявлення не мав, що таке двадцять фунтів, тим більше, що такий кінь коштує втричі дорожче. А головне, він прикро помилявся, думаючи, що Моро дозволить себе повести.
Коли ж цей грабіжник поткнувся до мого скакуна, Моро позадкував, пирхаючи та не дозволяючи взяти себе за повід. При цьому він притис вуха й вискалився, всім своїм виглядом показуючи, що не довіряє незнайомцеві. Але довговолосий житель фенів і досі на щось сподівався, бурмотів лагідні слова, прицмокував.
Я не бачив, що відбулося далі, — мій проводир раптом закричав не своїм голосом і почав сипати лайкою, а Моро заіржав, і його іржання нагадувало регіт. Далі були тупіт, хлюпання води й нова лайка.
На цьому я провалився в забуття, знаючи, що Моро зуміє постояти за нас обох.
Скільки я пролежав без тями, невідомо. Часом я ніби прокидався й бачив каламутне світло, потім усе знову заволікав морок. Я марив, розжарені скелі й піски Сирії знову обступали мене. Потім чувся спів янгольських голосів, і суха стареча долоня самого отця Гонорія лягала на моє чоло. «Відпускаю гріхи твої, — вимовляв деренчливий голос його святості. — Йди та більше не гріши».
О, це була година мого відродження! Я знову був лицарем, знову міг жити з честю. Але, мабуть, я не був народжений для подібного життя. Тому що з такою працею домігся пробачення й незабаром знову примудрився стати ізгоєм — через рудокосу жінку, в якої найгордовитіші очі в цілому світі. Через її губи, білу ніжну шкіру, незрівнянні півкулі її грудей…
Які це були ночі! Ще не народився трубадур, який був би в змозі оспівати їх. Я пізнав любов найнезвичайнішої дами всього християнського світу, що була одночасно імператрицею, принцесою, графинею й спадкоємицею престолу…
— Тильдо…
Тільки я мав право називати її так. Тільки мені назустріч відкривалися її палкі вуста. Родовитий чоловік не зумів домогтися її любові, а ми з нею любили одне одного, поки шпигуни графа Анжу не вистежили нас, і якби не легкі ноги мого Моро… Уже й не знаю, яку страту винайшов би для мене той, кого всі називали Жоффруа Гарним, але якого принизив я, вічний ізгой.
Моя Тильда… Я божеволів від тривоги за неї. Мене розшукували в Анжу, у Нормандії та Англії, а я в цей час був зовсім поруч і будь-якої миті готовий прийти до неї на поміч, навіть жертвуючи собою.
Але Тильда вистояла — сама, без моєї допомоги, і вже набагато пізніше до мене дійшла чутка, що вона народила бастарда… Я не знав, чи жива моя дитина, а чи вмерла невдовзі по народженні — казали й таке. Як би там не було, але моя кохана помирилася з чоловіком і тепер народила йому синів, а мені залишалося тільки одне — ховатися, тому що король Генріх заприсягся на Біблії, що рано чи пізно кине мою голову до зятевих ніг.
Щоправда, в цьому він поки не надто досяг успіху. Бог був на моєму боці, і як би не складалися обставини, я не втрачав надії.
Бог був на моєму боці — в цьому я переконався, коли отямився. В очеретах гомоніли птахи, шелестіло листя, чувся плюскіт води. Небо у височині ніжно світлішало.
Скільки ж пролежав я в нестямі? Кілька годин? Кілька днів? Раптом до мене долинуло побрязкування вудил.
— Моро!
Кінь підійшов упритул до мене, і я відчув на обличчі його подих, а потім м’який дотик губів.
Я простяг неслухняну руку, намагаючись його погладити, але він уже підняв гарну широколобу голову з білою міткою, пирхнув і струснув гривою. Звідти, де я лежав, кінь здавався величезним і прекрасним.