Я напружено вдивлявся в темну масу біля ніг дитини, поки не розгледів, що це лежить доросла людина, притому чоловік. Його неприродна поза здалася мені дивною. Раптом я зрозумів, що ця людина мертва або без тями. Його голова була неприродно закинута. Щойно я вийшов з криївки, дівчинка відразу замовкла, і далі здригаючись від плачу. Я ввійшов у воду, дотягся до борту човна й підвів його до берега. Чоловік у човні не поворухнувся. Я торкнув його за плече, й коли тіло перехилилося на бік, побачив стрілу, що стирчала з його спини.
Хто він — охоронець, викрадач, місцевий селянин, який став жертвою розбою? Зважаючи на одяг — швидше воїн, аніж селянин чи городянин.
— Візьми мене! — раптом промовив дитячий голос.
Дівчинка простягла до мене обидві руки, а в її тоні пролунали наказові нотки. Я скорився. Маленька тепла грудочка довірливо притулилася до мене, щось белькочучи. Я прислухався. Вона намагалася сказати, що їй зовсім не сподобалося кататися на човні вночі.
— Важко не погодитися з тобою, дитино.
Я ще стояв у воді, тримаючи дитину однією рукою, а другою не дозволяючи човну спливти за течією. Я опустив долоню й обережно доторкнувся до холодного обличчя небіжчика, провів по ньому й закрив йому очі. Потім вийшов на берег, посадив дівчинку на сухий мох і постарався закріпити біля коріння верби човна з мерцем. Як тільки я впорався з човном, вона відразу виявилася поруч і вчепилась у мою руку.
— Ти не підеш? Тут погано, ти не залишиш мене тут.
— Не залишу. Адже ти не ельф, а фени не місце для маленьких дівчаток, особливо вночі. Але як ти сюди потрапила?
Вона мовчала, переступаючи з ноги на ногу. Я перевів погляд на тіло в човні. Суто випадково я став свідком якоїсь трагедії. З того, як це дитя вимовляло слова, я зрозумів, що воно з саксів, але зовсім не з простих. Її платтячко зі світлого сукна було прикрашене чудовою вишивкою, але це платтячко не рятувало малу від холоду й вогкості.
Я скинув із себе плаща, загорнув дівчинку, взяв на руки й ступнув до коня. Вона побачила Моро й пожвавилася.
— Конячка! Конячка з цяткою!
Дівчинка завовтузилася в мене на руках і потяглася, намагаючись погладити коня. Сльози на її очах миттю висохли.
У мене не було ніякого досвіду в поводженні з такими крихітками. Але з чогось потрібно було почати, і я запитав:
— Розповіси про себе?
Замість відповіді дівчинка закусила губу.
Тоді я спробував інакше:
— Ти хто?
— Мілдред. Я спала, а мене повезли кататися в човні…
Ось тепер вона заговорила сама. Я непогано знав саксонську, але не все міг зрозуміти в дитячому белькотінні. З’ясувалося, що дівчинка хоче до тата й мами, але не проти того, щоб іще трішки побути й біля коня, бо він їй дуже подобається. Моро спробував її обнюхати, й дівчинка захоплено захихотіла. А потім раптом звеліла відвезти її додому… Здається, вона згадала про якусь вежу.
Так чи інакше, але залишатися на місці не мало сенсу. Куди ж тепер податися?
Я посадив дівчинку в сідло, а сам обережно пішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Найрозумніше було рухатися проти течії протоки, якою принесло човна. Можливо, я виявлюся там, звідки викрали цю дитину.
Дівчинка незабаром заснула, припавши до шиї Моро. Я обережно притримував її, щоб не сповзла, зворушений дитячою довірливістю та щиросердністю. Блаженне, безтурботне дитинство! Скільки ж ми втрачаємо на шляхах життя, де холодний розум і підозріливість навчають нас дорослої мудрості…
Ситуація, однак, була зовсім не тією, щоб вдаватися до філософських міркувань. Зважаючи на труп у човні, я мусив бути готовим до всього. Тому звів тятиву арбалета й зарядив його важким болтом.
І незабаром Моро підтвердив мої побоювання. Він знову раз і ще раз підняв голову, втягуючи в себе повітря та форкаючи. За десяток кроків і мені почали ввижатись у імлистих сутінках якісь червонясті відблиски.
Під ногами зачвякала твань, стежка зникла. А ще за хвилину я переконався в тім, що коли матиму намір потрапити туди, де мерехтіло світло, рухатися мушу просто по воді.
Я сів на коня, пригорнув до себе сонну дівчинку та, рухаючи самими поводами, послав Моро в плесо. Кінь відразу ж поринув по черево й побрів, розсікаючи чорну гладінь. Попереду дедалі яскравішали відблиски вогню, я вже відчував запах диму й розрізняв віддалений гул голосів.
Моро, обтрушуючись, вибрався на сушу. Але тепер я не поспішав. Заграва попереду викликала в мене дедалі більшу тривогу. Я міг розрізнити за запахом дим вогнища, рибальське багаття чи їдку гіркоту пожежі. Там, за деревами, палахкотіла пожежа. Часом, коли полум’я спалахувало особливо яскраво, на тлі неба виразно вимальовувалися силуети дерев, а потім усе знову поринало в пітьму.