І тут по обличчю жінки ковзнула тінь. Погляд її світлих очей на потемнілому й змарнілому обличчі став важким, ніби криця. Вона подивилася на мене величезними порожніми очима. Можливо, леді Гіта й була красунею, але про це складно було судити зараз. У її обличчі було щось моторошне. Моторошною була й несподівана посмішка, більше схожа на судому.
— Можливо, я погана християнка, але я хочу, щоб винні зазнали кари. Так і передайте графові, — промовила вона.
Я розумів її. Але й перевів подих. Головне, що вона ще чогось бажає. Нехай і бажане помста.
— І вас не лякає, чим це обернеться для вашої дівчинки?
Жінка коротко зітхнула, на мить прикрила обличчя долонею, а потім глянула на мене. Тільки страх за своє дитя міг вивести її з цього стану. Але цим не варто було зловживати. Я вловив момент, коли мертвотний вираз зник з обличчя леді Гіти, й заговорив, волаючи до її розуму:
— Нікому не відомо про те, що відбулося вночі у фенах. Ті, хто знущався з вас, уже понесли кару. А ті, хто вижив, мовчатимуть. І якщо ви знайдете в собі сили, щоб надалі поводитися так, ніби нічого не сталося, — вони програли. Вони зрозуміють, що ви виявилися сильнішою, і їм нічого не вдалося домогтись.
Це були тільки слова. Але щоб послухатися такої ради, потрібні не жіночі сила й мужність. Тому я провадив:
— Немає гріха в тім, щоб оступитися й втрапити в болото. Гріх — залишатися в болоті. Нещастя й удари переслідують нас усе життя, але фатальним стає тільки останній. Усі інші нам вдається пережити. Не можна забувати про це.
У жінки раптом вирвався здавлений стогін.
— Що ви знаєте про удари долі!? Що знаєте про безчестя?
— Кому й знати, як не мені.
І тут я назвав своє ім’я.
Коли людина терпить лихо, їй легшає, якщо поруч виявляється така сама нещасна й гнана людина. Ця жінка знала про мене, й моє ім’я, затавроване ганьбою, сказало їй усе. Вона глибоко зітхнула, її очі розширилися.
— Ви… Ви — ворог королів!
Я змусив себе посміхнутися.
— До ваших послуг, міледі.
Вона простягла руку, і я відчув легке стискання.
— Сере… Я захоплююся вами.
Ну, це вже занадто! Я був зганьблений, вигнаний, моє ім’я було вкрите ганьбою і всі хто впізнавав мене, сахалися, наче від прокаженого. Немовби моє безчестя могло заплямувати і їх. І ось ця принижена, змучена, роздерта жінка намагається підбадьорити мене.
У мене перехопило подих. Я тільки зрозумів, що ця жінка варта того, щоб заради неї ризикувати графською короною. А може, я став зайве сентиментальним?
— Запам’ятайте головне, міледі. Вам треба змусити себе забути про все, що трапилося. Думаю, у вас це вийде. Саме ваше бажання помститися дасть вам сили. І ви повинні пам’ятати, що самі залишилися живі, живий Едгар і ваше дитя не постраждало. Ви всі разом, а це і є надія.
Її губи нарешті здригнулися, риси обличчя пом’якшали й, слава Богу, очі наповнилися слізьми. Тепер нехай виплачеться. Сльози для жінки — велике полегшення.
Я вийшов. Біля церкви ще юрмилися якісь люди, чувся сердитий голос священика, який вимагав, щоб вони розходилися.
Перш за все я рушив до конов’язі. Моро поклав мені голову на плече й голосно зітхнув. Я лагідно поляпав його долонею по шиї.
— Що, брате, неспокійна була нічка? Ну, нічого, незабаром знову в дорогу. Нам із тобою не первина.
Я поки що не уявляв, куди подамся. Ригіни нема в Норфолку, а в цих краях мені більше нема в кого шукати пристановища.
Граф з’явився із церкви тільки тоді, коли із Гронвуда прибули його люди. Їх була безліч. Кінні ратники, погоничі мулів, запряжених у криті ноші, кілька жінок-служниць. Едгар звелів їм чекати, а сам подався до будинку священика, але не зважився ввійти — стояв, очікуючи, поки служниці допоможуть леді Гіті зібратися й опорядитись.
Але ось з’явилася служниця з дівчинкою на руках. Мала вже прокинулася, вертіла голівкою й кумедно позіхала. Однак, вгледіла Моро й просяяла посмішкою:
— Конячка з цяткою!
І почала вириватися, вимагаючи, щоб її пустили до коня. Виходить, не я один неподільно віддав серце своєму вороному. І я мимоволі посміхнувся, спостерігаючи, як ця крихітка без остраху тягнеться до Моро.
Цієї миті на порозі будинку священика з’явилася леді Гіта. Едгар рвонувся був до неї, але завмер, не зважуючись ступити далі й кроку. Жінка була з голови до ніг загорнута в темне запинало й пересувалася незграбно, легко припадаючи на одну ногу. Але голова її була гордовито піднята.
Наблизилась до Едгара й припала до його грудей. У цьому русі було все — і пробачення, й ніжність. Навіть у мене набігли на очі сльози, і довелося відвернутися.