Раптом я почув його голос, який гукав мене:
— Сере Гаю!
Вони обоє — Едгар і Гіта — дивилися на мене. Нарешті Едгар озвався:
— Сере лицарю, від усього серця я прошу вас бути моїм…
Вони перезирнулися.
— …Нашим гостем. Ми просимо вас прийняти наше запрошення в замок Гронвуд Кастл.
Ніхто краще за мене не знав, чим це їм загрожує. Не мовлячи й слова, я похитав головою.
— Заради всього святого, — додав Едгар. — Це лише дещиця того, чим ми вам зобов’язані.
Вони знову перезирнулися, як діти. І я не витримав. Мої очі заволокло слізьми. Можете скільки завгодно глузувати з моєю слабкості, але мені знадобилося не менше хвилини, щоб опанувати себе.
Хтось прийняв у мене Моро. Поруч на руках у однієї з жінок безтурботно белькотіла маленька Мілдред. Подали приготований для леді Гіти паланкін. Я бачив, як вона, накульгуючи, рушила до нього. Але тут її сили вичерпалися, і вона без тями осіла на руки Едгара.
На графа страшно було дивитися, така мука відбилася на його обличчі. Я ж кинувся до людей, що клопоталися біля непорушної жінки, почав пояснювати, що потрібно дати їй поки що спокій. Я розумів, що трапилося. Така непритомність, викликана сильним потрясінням, найчастіше переходить у сон. А сон їй зараз необхідний. Він пом’якшить шок.
Розділ 4
Ансельм
Березень 1135 року.
Я ніколи не бачив Бертраду в подібному стані — вона, плачучи, чіплялася за поли мого одягу й благала. Її погляд виражав такий страх, що здавався божевільним.
— Преподобний отче… Святий батьку! Захистіть мене!
Бачить Бог, я й сам був наляканий, коли графиня разом із Гуго над ранок зненацька з’явилися в мою заміську резиденцію. Удвох. Але ж виїхали вони звідси цілим загоном.
Але я не запитував, куди поділися інші, й без того було зрозуміло, що гарних новин чекати не доводиться. Я бачив, що діється з графинею, бачив Гуго, якому довелося їхати лежачи впоперек крупа власного коня, в сідлі якого сиділа Бертрада. Коли ж він сповз на землю й став на ноги, я помітив, що його штани просочилися кров’ю, а в чоботі хлюпає.
— Замовкни, Бертрадо! — гримнув він на графиню, яка все голосила.
Гуго був розлючений і вочевидь потребував допомоги лікаря.
Я звелів вірній людині провести обох у віддалений флігель. Мене й самого трусило, але я не виказав цього й звелів без зволікання покликати монастирського лікаря брата Колумбануса. Цей чернець не з балакучих, а оскільки він із саксів, то погано розуміє нормандську мову. Мені ж не терпілося довідатися, що все-таки сталось, хоча вже й зрозумів — задумане нами не вдалося.
У флігелі Бертрада забилася у кут, і далі ридаючи. Гуго з оголеним сухорлявим озаддям лежав на лаві, а брат Колумбанус обробляв рану — не настільки й небезпечну, але, видно було, що вона завдавала лицареві неабияких страждань. Однак він доволі докладно повідав мені про все, що відбулося в мисливському будиночку графа.
Слухаючи його, я похмурнів дедалі більше. Здавалося б, ми продумали все до дрібниць, але, на жаль, людина вільна припускати, а вирішує Всевишній. Інакше як пояснити те, що саме цієї ночі серед безлюдних фенів зненацька з’явився лицар-хрестоносець. За словами Гуго, він налетів на його людей, мов нищівний смерч, бився з надлюдською спритністю, зумів звільнити Едгара, а потім вони вдвох із графом влаштували справжню різанину перед підпаленим любовним гніздечком.
Те, що рятівник Едгара належав до хрестоносців, Гуго визначив завдяки бойовому поклику «Босеан!». Однак у тому, що він розповідав, було й дещо втішне. З усіх, хто прибув на озерний острів, урятуватися вдалось тільки Гуго й леді Бертраді, інші ж були вбиті на місці, й тепер графові нема в кого вивідати, хто організував нічний набіг. У тім, що жоден поранений у бою не вцілів, Гуго був цілком упевнений — хрестоносці ніколи не залишають переможеного ворога живим. Їхній багаторічний вишкіл вимагає вражати на смерть і завдавати ударів у такі місця, щоб супротивник умер якнайшвидше.
Я зітхнув з полегшенням і вже набагато спокійніше взявся розпитувати Гуго, як розвивалися події до появи загадкового незнайомця. Тут-то й з’ясувалося, що вони з перших кроків припустилися фатальної помилки — не розправилися із графом негайно. Та леді Бертраді забажалося, щоб Едгар на власні очі побачив, що зроблять із його дівкою. Це були їхні рахунки, до того ж, за угодою з Ральфом, Гіту Вейк повинні були повернути тому «такою, яка вона й була». Кумедний жарт графині, яка мала на увазі те, що Гіта не хто інша, як повія, котру використовують усі, кому не ліньки.