Згадка про Ральфа мене стривожила. Від самого початку мені дошкуляли сумніви з приводу цього молодчика, а тут з’ясувалося, що саме він попередив Гіту й Едгара. Тепер усе впирається в те, що він устиг розповісти графові до того, як на острові з’явилися люди Гуго Бігода.
— Ральф також убитий?
Гуго охнув і вчепився зубами в зап’ястя. Брат Колумбанус саме взявся стягати ниткою краї глибокої коленої рани на його сідниці. Однак уже наступної миті посміхнувся, і його зуби по-вовчому блиснули з під білявих вусів.
— Мені, видно, на роду було написано своєю рукою позбавити цього трубадура життя. Помітив я його в дверях будиночка, коли ми ще підпливали до острова, але навряд чи він устиг розповісти багато. Друзяка Ральф, хоч і не був надто розумним, але мусив зміркувати, що зайве балакати не в його інтересах. Він же й сам загруз у цій справі по вуха. І до того ж, ще розраховував здобути свою саксонську дівку. Навіщо йому було чорнити себе в її очах?
Він знову охнув і поморщився. А мені спало на думку, що Гуго Бігод — битий хлопець. Коли людина в такому стані здатна тверезо міркувати, на нього можна покластися.
— А трохи згодом, — провадив Гуго, — коли Ральф уже відвозив у човнику Мілдред…
— Дочка Гіти Вейк також була там?!
Він мовби не почув мого запитання.
— …Коли вже вони пливли в човнику, то кращої мішені було не знайти. А я лучник не з останніх. Клянуся бородою Христовою, на власні очі бачив, як світле оперення моєї стріли стирчало з-під лопатки в Ральфа де Бріяра. Він не впав, але плоскодонка пішла зиґзаґами, і навряд чи Ральф зумів після цього зробити більше двох-трьох гребків, а зараз напевно вже звітує перед святим Петром за свої гріхи. Для більшої вірності варто було б його добити, але тут ця білява саксонка, неначе фурія, вилетіла з мечем із кущів. Бідасі Освульфу, який стояв поруч мене, дісталося так, що він тільки захрипів, але меч застряг у кістці, й вона не зуміла його відразу звільнити. Довелося вгамувати її кулаком у скроню… І з якого це дива лишилась вона на острові, а не втекла з Ральфом? Оце вже суто саксонське тупоумство!
Щойно Гуго згадав саксонське ім’я Освульф. Виходить, у свій загін він набрав усілякого люду. Я запитав, чи не зуміють згодом по тілах убитих в сутичці визначити, що це люди з оточення Гуго Бігода, але цей хлопець передбачив буквально все. Він відповів, що зустрічався зі своїми найманцями таємно, а оскільки довкола нього завжди вертілася безліч люду, не має значення, хто вони, навіть якщо їх і бачили разом.
Лікар нарешті скінчив свою метушню й вийшов. Я ходив від стіни до стіни, перебираючи чітки, щоб зосередитися.
— Ти говориш, що тебе й леді Бертраду не переслідували?
— Ваша правда, преподобний отче.
Гуго підвівся з лави, защібаючи пряжку ременя. Зараз він мав вигляд майже спокійний, тільки пальці рук легко здригалися.
— І облич наших також ніхто не бачив. Якби не одне… Цей хрестоносець — диявол його роздери! — дуже зацікавився леді Бертрадою. Коли ми вже відчалили, він усе ще стояв на березі та дивився нам услід. І нехай би видивлявся скільки завгодно, але в леді саме в цей момент з-під каптура впали коси.
Ми обоє одночасно глянули на графиню.
Вона вже вгамувалася й тільки здригалась, давлячись судомними риданнями. У леді Бертради були примітні коси — довгі, темні, з рідкісним червонястим відливом, завдовжки мало не до колін. Але ще коли ми продумували план убивства графа Норфолкського, було вирішено оголосити, що міледі хвора й не залишає покоїв. Ченці в обителі й донині підносять молитви за видужання знатної добродійниці абатства. Не важко буде довести, що графиня ні на годину не відлучалася з моєї резиденції.
Я повернувся до Гуго.
— Коли ви поверталися сюди, чи не міг хто-небудь звернути на вас увагу?
Гуго боком опустився на лаву. При світлі лампи, що висіла на гаку, стало видно, наскільки він стомлений. Однак коли він заговорив, у його голосі відчувалася сила.
— Святий отче, мені не вперше повертатися з нічної вилазки. Уже будьте спокійні, я знав, як проїхати, щоб уникнути дорожніх роз’їздів і застав. Та й час нічний… А мчали ми так, що кінь графині впав неподалік від Бері-Сент-Едмундс. Мій карий виявився міцнішим — він-бо й доставив нас обох до воріт резиденції. Останні дві милі ми їхали тихо, як звичайні запізнілі подорожани — мені насилу вдалося переконати графиню, щоб вона не намагалася скоком влетіти в абатство.