І я був би всім задоволений, якби доля не поставила на моєму шляху Едгара Армстронга. Цей нестерпний хлопчисько виявився настільки зухвалим, що посмів відшмагати мене батогом! На моїй спині дотепер горять шрами після того. Можливо, я й заспокоївся б, якби знав, що Едгар згинув у мирській суєті, одержав від долі всі ті удари, на які цілком заслуговував. Але цей сакс повернувся — і повернувся з тріумфом. Я був змушений зважати на нього, визнавати його владу й силу навіть після того, як він очорнив мене в очах короля під час заколоту, який підняла моя підопічна Гіта Вейк. Двічі він накликав на мене ганьбу, й двічі моє ім’я стало приводом для глузів.
Рани святого Едмунда! Чи міг я не намагатись помститися!
Він був набагато сильніший за мене, проте за його гордовитою поставою і показною величчю я розгледів вразливе місце: він хотів любові. Є чимало чоловіків, які цілком можуть обійтися й без цього, але тільки не Едгар Армстронг.
Із цього моменту я знав, що мені слід робити. Спочатку я доклав максимум зусиль, щоб піддати розголосу його зв’язок із моєю підопічною. Те, що іншому лордові минулося б безболісно, перетворилося на привід для чуток і загального осуду. Я подбав і про те, щоб ім’я його обраниці було вкрите ганьбою, і тим самим змусив її віддалитися від нього. Коли ж я зруйнував цей зв’язок, то взявся за родинне життя графа. Як і Гуго Бігод, я постійно нацьковував на Едгара леді Бертраду. Коли ж йому вдалося пройти й через це, я пристав до його ворогів. Те, що мало відбутися в мисливському будиночку графа, стало б вінцем моєї помсти. На жаль, провидіння розпорядилося інакше. Однак те, як розвивалися подальші події, викликало підозру. Невже Едгар із його презирливою зарозумілістю проковтне те, що зробили з його коханою? Що це? Очевидна слабкість, чи підступний розрахунок? Так чи інакше, але я знав, який біль зараз відчуває ненависний сакс. Що ж, рубці на душі часом болючіші за ті, що на тілі.
Незабаром вірна людина донесла мені, що Едгар узяв Гіту в замок Гронвуд. Тепер вона відкрито жила зі своїм коханцем і перебувала під його заступництвом. Деякий час вона хворіла, але незабаром почала видужувати — й навіть швидше, ніж я припускав. Сам граф напевно вже дізнався, що більшість найманців, які полягли на острові, — саффолкширці, й що б не казав Гуго, підозра падала на нього.
Найбільше мене тривожило те, що міг встигнути розповісти Едгарові Ральф до того, як Гуго вклав його важкою стрілою.
Тим часом у Бері-Сент-Едмундс прибув шериф Роб де Чені й зажадав зустрічі з графинею.
Я спробував не допустити його, посилаючись на те, що міледі недужа, але він не відступав. І вигляд леді Бертради, що лежала в ліжку, виснажена гарячкою, схоже, переконав його в правдивості моїх слів.
Графиня до певного часу була цілковито пригнічена. Багато молилася й навіть вимагала щоб я, як духівник, наклав на неї покуту за вчинене. Але я ж бо знав, що навряд чи такий стан у неї надовго. І одного разу після полуденної молитви я помітив із внутрішньої галереї палацу, як Клара Данвіль віддає у дворі розпорядження слугам, що знімають із візків якісь пакунки. Не встиг я гукнути фрейліну, як вона вже прослизнула під склепіння покоїв, де розташувалася моя духовна дочка.
Я негайно подався туди і в одному з переходів мало не зіштовхнувся з Маго.
— Я ж просив, щоб міледі не підтримувала ніяких стосунків із Гронвудом! — я накинувся на літню матрону так, що вона позадкувала.
Однак Маго відразу прибрала незворушний вигляд.
— А чого ж ви хотіли, святий отче? Надворі весна, потеплішало, а моя дитинка ходить у підбитих хутром сукнях. Її гардероб у Гронвуді, й Клара утримує його в належному порядку. Як же міледі було не викликати її разом із необхідними речами?
Суто жіноча тупість. Уявляю, як графиня сприйме звістку про те, що її суперниця влаштувалася в Гронвуді!
Тепер поспішати не було куди — леді Бертрада напевно вже встигла про все розпитати Клару. Тому я не дійшов до покоїв своєї духовної дочки, я зачаївся в ніші, прихованій важкою завісою.
Найгірше, як я й очікував, уже сталося. Звідти, де я стояв, крізь щілину в завісі й відчинені двері покою можна були бачити леді Бертраду, яка сиділа в кріслі з підлокіттями у вигляді грифонів. Обличчя в неї було спотворене гримасою пекельної люті, а руки так вчепилися в закрути різьблення, що кісточки пальців побіліли, як мармур. Клара стояла перед графинею, і хоча я не бачив обличчя дівчини, голос її звучав рівно й спокійно.