Я постарався себе опанувати. Цієї хвилини граф Норфолк перебував у моїх володіннях, він незаконно вдерся сюди. До того ж, на порозі соборних врат почали з’являтися стривожені незвичайним гамором ченці, а за ними й монастирська варта. Зараз вони гукнуть підмогу, й тоді вже я диктуватиму знахабнілому саксові свої умови.
Але тут Едгар помітив Хорсу.
— Ти?! Знову ти, Хорсо? Скільки тебе не б’ють, ти, як злісний пес, ладен напасти з будь-якого підворіття.
— Ти сам пес! — огризнувся тан. На його обличчі не було переляку — швидше, лють і розчарування. — Блудливий пес, який розбестив довірену тобі дівицю! Я домагався того, щоб повернути їй ім’я, честь і врятувати від тебе, звабнику!
— Врятувати? Ти ледь не погубив Гіту! Поглянь на неї, нідерінгу, поглянь — хіба це схоже на порятунок?
— Це ти нідерінг і до того ж, зневажений боягуз, оскільки уникаєш мене, не бажаючи вирішити в чесному двобої, кому дістанеться ця жінка.
Цікаво, як далеко зайдуть у своїй ненависті ці двоє синів старого Свейна? Ба, та ж вони й не відають про своє споріднення. Чи не скористатися цим? Саме час, тому що Едгар уже схопився за меч, а Хорса вирвав у одного зі своїх людей здоровенну саксонську сокиру. Зрозуміло, було б непогано, якби вони й справді порішили один одного просто зараз, але соборові Святого Едмунда на сьогодні досить безчестя й святотатств.
Моїх людей у храмі ставало дедалі більше, й це додало мені впевненості. Я вирішив втрутитися.
— Зупиніться! Ви перебуваєте під склепінням Божого храму. І якщо навіть це вас не зупинить, то припиніть сварку хоча б тому, що не може бути двобою між кревними родичами й синами одного батька.
Схоже, для Едгара це не було новиною — він просто зітхнув і опустив меча. Хорса ж затремтів усім тілом, його обличчя почервоніло й здулося, він почав наступати на мене, потрясаючи сокирою.
— Неправда! Ти брешеш, проклятий попе!
Хвала Творцеві, мене встигли прикрити собою монастирські стражники. І я не зміг відмовити собі в задоволенні дошкулити відразу обом саксам.
— Це найчистіша правда. Тільки погроза кровопролиття в храмі змусила мене розкрити довірену мені на сповіді таємницю Гунхільд із Фелінга. Знайте ж усі, що не тан Освін був батьком Хорси, а Свейн Армстронг. Ти, Хорсо, незаконнонароджений брат Едгара.
— Брехня! Ти ганьбиш пам’ять моєї матері, негіднику! І якщо є справедливість — горіти тобі в пеклі до кінця світу!
Він кинувся на мене, але стражники налягли на нього й розпластали на підлозі, вирвали з рук сокиру.
«Це тобі, Хорсо, за Тауер Вейк, — подумав я. — Абат Ансельм ніколи нічого не забуває».
Сакс ще гарчав і рвався. Але Едгару цієї миті вже було не до нього, бо Гіта нарешті ворухнулася, й він схилився над нею. І вона негайно впізнала його. Я бачив, як її ще квола рука оповила графові плечі, вона промовила кілька слів, і бліда тінь посмішки промайнула на її губах.
Граф залишив жінку, вийшов на середину храму. Незважаючи на те, що діялося в його душі цієї миті, вигляд у нього був владний, а хода вселяла трепет. Я спіймав на собі погляд його презирливо примружених синіх очей.
— Ти вчинив підло, попе, розкриваючи таємницю сповіді, й поглумився з пам’яті померлих. Але нехай судить тебе Бог. Я ж пробачаю тобі востаннє й беру у свідки всіх, хто тут перебуває: якщо це твоє нице діяння не стане останнім, навіть твій сан не врятує тебе від загибелі.
Він перевів погляд на Хорсу. Той уже вгамувався й стояв з похиленою головою так, що його довге біляве волосся закривало обличчя.
— Тане Хорсо! — вигукнув Едгар. — Допоки я залишаюся графом у Норфолкширі, ти є моїм підданим. Знай, що за вчинене тобою викрадення вільно народженої жінки я оголошую тебе поза законом у моїх володіннях. Даю тобі два дні, щоб полишити межі графства. Після закінчення цього терміну кожен зможе безкарно вбити або принизити тебе. Якщо ж ти не підкоришся цьому велінню, мої люди схоплять тебе й замкнуть у Норіджській темниці.
У відповідь на його слова Хорса повільно підняв голову. Його обличчя спотворила судома, очі палали, мов свічки.
— Ти не брат мені, Едгаре. Ніхто, навіть узявши в руки розжарене залізо, не змусить мене повірити, що ми з однієї плоті й крові.
Дивна річ, питання про споріднення зараз здавалося Хорсі важливішим за веління про вигнання. Однак Едгар не звернув уваги на випад брата.
— Ти добре розчув, що я сказав, Хорсо? Починаючи з цього ранку в тебе є тільки два сходи сонця, щоб зібратися в дорогу, попрощатися із близькими й покинути межі Норфолку. Що стосується твоїх володінь… У тебе є син, і я простежу, щоб він безперешкодно вступив у володіння манором Фелінг.