Едгар жалів брата, залишаючи майор за його сином, прижитим від наложниці. Зрозумів це Хорса, чи ні, але в його погляді не поменшало ні презирства, ні ненависті. З гордовито піднятою головою він рушив до виходу з собору, й ті, хто встиг тут зібратися, розступались, даючи йому пройти.
Але мені вже було не до Хорси, бо з того місця, де я стояв, я зумів помітити в юрбі сім чи вісім незнайомців, нічим не схожих на парафіян. Похмурі, рішучі обличчя, темні плащі, під якими вгадувалася зброя, — усе вказувало на те, що це саме ті люди, по яких я посилав. Ловці короля, мисливці за головою Гая де Шампера.
Тож забава ще не скінчилася.
Я подивився туди, де, підтримуючи Гіту, стояв сер Гай. Жінка спокійно стояла, спираючись на його руку, і поглинений нею лицар не бачив, як переміщалися в юрбі люди короля, обмінюючись швидкими поглядами й кивками, неначе мисливці, які оточують дичину. Але тепер я вже не побоювався, що в моєму храмі може відбутися кровопролиття, — я його жадав. Жадав настільки, що не витримав напруги.
Уже не володіючи собою, я вигукнув зривистим голосом:
— Хапайте його, хапайте Гая де Шампера!
Подальше відбулося блискавично. Стрімким стрибком лицар відірвався від Гіти, його арбалет блискавично злетів, і перший ловець, який опинився перед ним, упав з пробитими важким болтом грудьми. Інший спробував напасти, але граф невловимим рухом метнув у нього ножа. У нефі, де вже зібралося чимало людей, зчинилось сум’яття, а Едгар громовим голосом наказав своїм людям схопити чужинців.
У руках одного з ловців також з’явився арбалет, але вистрілити він не встиг, тому що на спину йому стрибнув Пенда й вони зчепились, покотилися по підлозі. Я закричав був монастирській варті, щоб оточували злочинця, але замовк на півслові, бо він сам виник переді мною й із нелюдською силою опустив мені на голову окуте залізом ложе свого арбалета. В очах у мене стемніло, немовби склепіння собору раптом звалилися.
Я впав. Хрестоносець одним стрибком перескочив вівтар, за який я намагався заповзти, і його високі чоботи виявилися поруч із моїм обличчям. Я стисся, очікуючи, що він знову почастує мене арбалетом, та лицар ніби не помічав мене. І тут пролунав регіт цього розбійника:
— Агов, ви, королівські шукачі! Марна праця! Удача сьогодні не на вашім боці.
І він оглушливо свиснув, ніби висловлюючи презирство до переслідувачів.
Я поповз рачки за вівтар, але застиг, витріщив очі. Такого я й уявити не міг. Крізь юрбу, що металася в шаленстві, просто до вівтаря мчав величезний вороний жеребець, немов примара, що вирвалася з пекла. У розчинені стулки соборних врат за ним вривалися потоки сонячного світла, і в цьому освітленні диявольський кінь із розмаяною гривою здавався охопленим полум’ям. Але це не було видіння — я бачив, як сахається юрба, як підкови коня висікають іскри з плит підлоги.
Вороний зупинився впритул до мене й загарцював, загримів копитами. Тоді Гай де Шампер ступив на мою спину, як на підніжку для вершників, і одним стрибком виявився в сідлі. Кінь здійнявся дибки, заіржав, ніби загримів, а наступної миті промайнув у осяяних сонцем вратах собору й зник.
Стражники, воїни, ченці й парафіяни, тиснучи один одного, кинулися слідом. Лемент «Лови!», «Назад!», крики страху й запалу злилися в суцільну какофонію.
На жаль, сумну месу довелося нам відслужити в Бері-Сент-Едмундс цього ранку.
Собор спорожнів швидше, ніж можна було очікувати. Я спробував підвестися, і хтось підтримав мене під лікоть. Я озирнувся — брат Денніс.
— Іди геть!
Я вирвав руку, обмацуючи величезну ґулю на тім’ї. І помітив Едгара й Гіту. Жінка присіла на цоколь колони, граф опустився біля її ніг. Він спрямував погляд у темряву бічного вівтаря, і я бачив, як напружилося й застигло його обличчя. Простежила за його поглядом і завмерла Гіта, а потім схилилася йому на груди.
Едгар же невідступно дивився туди, де намагалася сховатись за колоною його дружина.
— Я б здивувався, якби тут обійшлося без тебе, Бертрадо, — промовив він нарешті.
Графиня не зводила очей із цих двох, стискаючи побілілими пальцями складки пелерини біля горла.
— Але це не може тривати вічність, — провадив Едгар голосом, який підхоплювала луна склепінь: — Я розлучаюся з тобою, і Святий Престол буде на моєму боці!
Потім він обійняв Гіту за плечі, й вони не поспішаючи полишили собор.
Леді Бертрада й далі стояла, немов кам’яна, лише очі в неї неприродно розширилися.