— Мадам, ваше самовдоволення просто переходить усі межі. Між іншим, я зовсім не здивуюся, якщо незабаром виявиться, що ви нарешті зважилися подарувати королю спадкоємця. І якщо це не так — вважайте, що вам поталанило, тому що я не втримаюся, щоб не повідомити батькові, як ви веселилися в Денло з високоповажним лордом д’Обіньї.
Ця квочка так і застигла, сполотніла, мов шовк її власного запинала.
— Королю Генріхові, Бертрадо, й без вас доповіли про мої зустрічі з лордом д’Обіньї. І король нічого не почав — бо цілком переконаний, що його честь не постраждала. Сподіваюсь, і ви є зразком чесноти, настільки довго проживаючи без чоловіка?
Ого! Гарно ж я її зачепила!
— Втім, графа Норфолка зовсім не обходять ваші справи, — провадила королева. — І він, напевне, щасливий, що ви нарешті залишили його вдвох із леді Гітою Вейк. У Денло це називається датським шлюбом, чи не так? І як у всякому справжньому шлюбі, міледі Гіта з замку Гронвуд уже чекає на дитину.
Не знаю, що трапилося з моїм обличчям, але королева раптово відсахнулася й відразу кинулася просити пробачення за біль, якого мені завдала.
Я відвернулася. Чи не байдуже? Так чи інакше, мені однаково довелося б довідатися про це. Я почувалася зовсім розчавленою.
Навколо гомоніла юрба. Мій шанувальник граф де Мандевіль під’їхав до нашої ложі й схилив списа, пропонуючи мені вінець королеви турніру.
І я все-таки знайшла в собі сили посміхнутися йому, підвелася назустріч…
Більше нічого не пам’ятаю. Свідомість полишила мене.
Я знову пливла до берегів Нормандії. Море було спокійне, над кораблем кричали чайки, полоскалося вітрило.
Але цього разу навіть дорога не могла розвіяти мого смутку. Я була вражена й безпорадна, й ні моя воля, ані моє становище не могли захистити мене від власних почуттів. Ці двоє — мій чоловік і його дівка — відскіпалися від мене, вигнали й тепер почувалися щасливими.
Звідтоді, як довідалася про вагітність Гіти, я безупинно перебирала в голові всі відомі способи помсти. Я вже не могла не думати про це. Немовби на мені лежало невідворотне закляття.
Забути про все мене вмовляли й Аделіза, й Мод, і навіть Генрі Вінчестер. Але я мовчала, їм не дано зрозуміти, що моє почуття до Едгара є болісною сумішшю ненависті, любові й презирства, диявольською недугою, від якої немає зілля. Як би я не жила весь цей час, у глибині душі я й далі вважала Едгара своїм чоловіком перед Богом і людьми й вірила, що рано чи пізно нам доведеться возз’єднатися.
Марні надії. Що б я не почала, однаково ці двоє завжди будуть проти мене, будуть разом.
І я поїхала, щоб вдалині зализувати свої рани й набиратися сили для того, аби почати мститися. Бо чорну безодню в моїй душі, яка постійно загрожувала поглинути мене саму, могло наситити тільки одне — помста.
Сумовита й пригнічена, я повернулася в Руан. Годинами просиджувала в спорожнілих покоях палацу, перебираючи струни, й хоча я не майстриня грати, зненацька виявила, що з-під моїх пальців ллється знайома тужлива мелодія:
Серпень тільки почався, дні стояли сонячні, порожні, задушливі. Одного з таких днів мене навідав єпископ Хагон. Він був, як звичайно, люб’язний, сипав компліментами, й раптово я подумала: а чому б і ні? Адже якщо я почну зраджувати Едгара по-плотському, слава рогоносця залишить глибоку мітку на його бездоганній репутації. І я заклично посміхнулася білявому єпископові.
Його преосвященство миттю зрозумів, як змінилися мої наміри — і того ж вечора відвіз мене в свою заміську резиденцію. Там я вперше зрадила чоловіка, й ми з Хагоном провели ніч любові.
Любові? Ну, це ще питання. Розкоші покоїв, його духмяна шовкова сутана, запашне вино… І в підсумку я виявилася перекинутою горілиць на ложі, а Хагон накинувся на мене, як зголоднілий вовк. Це повторювалося знову й знову, я ж думала тільки про те, що хочу помитися від голови до ніг і якнайшвидше поїхати. Мені насилу вдавалося зображати покірність.
Над ранок Хагон приніс мені чашу прохолодного сидру, і я спорожнила її залпом. Загорнений у простирадло єпископ глянув на мене байдуже.
— Одне з двох: ти або ненаситна, або холодна.
— А що краще?
— Краще? Кгм. Мабуть, немає нічого гіршого за холодну коханку.
Подумки я відразу вирішила, що ніколи більше не дозволю йому навіть наблизитися до себе. Однак посміхнулася.
— А як же всі ваші проповіді — про скромність, помірність і поміркованість?