Вона замовкла.
Я ж почала пригадувати. Хагон Руанский, Вільям Суррей, Валеран де Мелен, інші… Навіть власний брат. Я й насправді повірила, що порожня, й усі навколо говорили те саме…
Від кого я могла понести? Господи всемогутній, та чи не байдуже! Я розуміла одне: мені необхідно їхати в Норфолк. Тому що для всіх має бути очевидно, що батько дитини — Едгар Армстронг.
І раптом я відчула полегкість. Ніколи ж не бажала бути череватою, а нині раділа з цього. У мені нема вади безплідності. Я народжу цю дитину й заприсягнуся навіть на Біблії, що вона від Едгара. Так буде поставлено хрест на його спробах розлучитися зі мною, я остаточно прив’яжу його до себе й зможу помститися. Тому що він не посміє не визнати своїм онука короля Генріха, а сам король, дотримуючи родинної честі, змусить його впокоритися з нав’язаним спадкоємцем!
— Здається, дощ припинився, — промовила я. — Звели перевірити, чи підковані мули, та нехай запрягають. Ми негайно вирушаємо в дорогу.
— Дитинко, та навіщо ж? Тут, у Ромсеї, ти зможеш народити так, що про це жодна жива душа не довідається. А якщо побажаєш, я підшукаю в окрузі тямущу жінку, щоб витравити плід.
— Маго, ти стара, дурепа. Моя дитина спадкоємець графського титулу, і я негайно вирушаю до чоловіка.
Маго злякано глянула на мене й перехрестилась. Я ж тріумфально розреготалася.
Паланкін нещадно трусило. Я напівлежала на подушках, фіранки відтулялися — і звідтіля тягло дощем і вогкістю. Від хитавиці мене нудило, я, навіть не наказуючи зупинитися, вистромляла голову назовні, й мене вивертало. Однак, як би не було важко, я не дозволяла зупинок. Швидше в Норфолк, тільки там я зможу посісти потрібне мені становище.
Сили небесні — до чого ж огидно почуватися кволою і розбитою! Печія, нудота, лихоманка… Коли Маго, побоюючись за мій стан, все-таки вимагала зробити привал, я засинала як убита. Але щойно прокидалась, відразу наказувала вирушати далі. Від того, як швидко я з’явлюся в Норфолку, залежало надто багато. Мені потрібно було лише на годину чи навіть на півгодини залишитися наодинці з Едгаром, і тоді я зможу довести всім і кожному, що в моєї вагітності є законна причина.
Ах, до чого ж гарно все склалося! Я й не очікувала, що зможу накинути на Едгара такий зашморг. Цей сакс плодить бастардів від своєї повії? А я, зі свого боку, нав’яжу йому виродка якого-небудь Герівея Брітто й зроблю його продовжувачем роду Армстронгів!
І все-таки, як ми не квапилися, на дорогу витратили понад тиждень. Заради швидкості пересування я покинула на шляху свій обоз, слуг і камеристок, вдовольняючись тільки кінними охоронцями й тією кількістю майна, що помістилося у клунках, навантажених на мулів.
Ми проминули Оксфордшир і Нортгемптон, де колись я була така щаслива з Едгаром. Зараз тут нічого не нагадувало про ті блаженні, сяючі, сонячні часи, все було сірим, сумовитим, вогким. Сіявся нескінченний, дрібний, наче пил, дощик. Дороги розкисли, коні губили підкови, охоронці проклинали все на світі, застуджена Маго кашляла й без упину бурчала.
Але найжахливіше почалося, коли ми в’їхали у володіння мого чоловіка. Почався найсправжнісінький листопадовий шквал. Вітер ніс крижані струмені зливи, гнув дерева до землі, скаламучена вода вкрила всі низовини. Але я вже впізнавала знайомі місця. Ми рухалися вздовж річки, спіненої дощами. Це була Уз, і я сподівалася ще до темряви побачити збиті з колод частоколи бургу Незербі.
Нарешті начальник охорони, перекрикуючи бурю, повідомив, що бург уже видно. Я відкинула змоклі фіранки й визирнула. До ріки вів крутий спуск, попереду чорнів міст, також зроблений з колод.
Раптом паланкін сильно труснуло й він нахилився. Я вчепилась у стовпчик накриття й відчайдушно заверещала, відчуваючи, що ось-ось опинюся в болоті під копитами. До мене долинули крики, розпачливе іржання мулів, і я побачила, як дві передні тварини сповзають донизу, ковзаючи насипом. Потім стовпчики, що підтримували паланкін, затріщали, світ перекинувся, а наступної миті й паланкін, і я, і обидва задні мули скотилися з кручі.
Пам’ятаю тільки удар, тріск, мокрий тулуб одного з мулів, який навалився згори, й власний нелюдський крик. Холод і дощ ринули на мене разом із болем.
Мої люди заметушилися навколо, перерізуючи ремені паланкіна, щоб звільнити мене з під його уламків. Один із охоронців спробував мене підняти, але раптовий різкий біль зігнув мене в дугу. По ногах потекла тепла рідина, у поперек немовби вдарили ковальським молотом, а потім мій живіт ніби розпороли тупим ножем. Я не могла зітхнути.