Потім мене кудись несли. Я була скорчена, жалюгідна, стікала кров’ю й серед численних голосів упізнавала тільки стогін Маго з підвиванням. І вже розуміла, що зі мною сталося, хоча до останньої секунди відмовлялась у це повірити.
Навіть коли задимлене тепло садиби огорнуло мене, а чийсь голос промовив, що слід послати за повитухою, я ще пручалася. Але марно. Я була в Незербі, й ці сакси не надто слухалися мене. Потім якась жінка м’яла мені живіт, та так, що я починала скиглити. Межи ногами в мене було гаряче й хлюпотіло. Яка гидота! Але незабаром мене змусили випити якесь теплувате пійло, і з його солодкавого присмаку я визначила, що це маковий відвар, котрий занурює в забуття, тож впокорилася. Тепер мені хотілося тільки забуття. Не думати про те, що мене очікує, не відчувати болю, не знати, що зі мною роблять…
Перше, що я побачила, коли отямилася, було вишите накриття. Листя, птахи — все яскраве, майстерно вигаптуване. Я на цьому зналася, сама була вишивальницею не з останніх. В ногах виднілася стіна з колод, збоку падали відблиски вогню. Пахло травами, які кидають на жар, щоб заглушити вогкість. До мене долинули приглушені голоси. Один належав Маго. Інший — Едгару Армстронгу.
Я повернула голову. Вони сиділи на лаві під стіною. Маго плакала, витираючи очі кутиком запинала, Едгар її втішав. Раптом я подумала — до чого ж гарний мій чоловік! Вільна поза, легкі каштанові локони, твердий профіль, чітка лінія високих вилиць. Мій прекрасний хрестоносець… Якого я втратила.
У моєму горлі спухла грудка, очі наповнилися слізьми. Освітлений жаринами у вогнищі образ Едгара розплився в гарячому тумані. Я схлипнула.
Обоє помітили, що я отямилася, й наблизились до ложа.
— Едгаре…
Він узяв мою руку й м’яко потис. Ця сильна й тепла долоня….
— Тихше, Бертрадо, все вже позаду. Заспокойся.
— Я спокійна. Це… Це зараз мине.
Маго принесла чашу з питвом.
— Випий це, дитинко.
Але я навіть не глянула на неї. Я вчепилась у руку Едгара й не могла відвести від нього погляду.
— Я завжди любила тільки тебе, чоловіче мій. Один ти був потрібен мені. На що б я тільки не зважилася, аби повернути тебе…
Я обірвала себе, зрозуміла, що кажу зайве. Едгар визволив руку, прийняв у Маго чашу потім присів у головах ложа, підтримуючи мене, підніс питво до моїх губів.
— Випий, Бертрадо. Це вино з прянощами й травами. Воно додасть тобі сили.
Я покірно ковтнула з чаші. Едгар схвально посміхнувся, й раптово мені стало так добре, як колись у його обіймах. Господь всемогутній, про це я вже й мріяти не сміла.
— Ти не залишиш мене, Едгаре?
— Я побуду з тобою. Заспокойся.
Незабаром я знову заснула, так і не випускаючи його руки.
Якою жалюгідною та дурною була я тоді, зрозуміла тільки, коли відіспалася й до мене повернулася здатність тверезо мислити. Едгар напевно знав, що зі мною трапилось. Якби не Маго, то його сакси негайно донесли б, у якому стані мене привезли в Незербі. Але Едгар був добрий і м’який зі мною, спритно приховуючи, що не відчуває анінайменшої радості від повернення гулящої жінки. Я ж скиглила й горнулася до нього, немов побитий собака. Яка ганьба!
У мене був препоганий настрій, але я швидко видужувала й на третій день уже встала та звеліла жінкам займатися моєю зовнішністю. Однак дух мій не встигав за плоттю. Я страждала. Страждала тому, що не вдалося задумане, тому, що Едгар більше не навідувався до мене, а значить, усе залишилось, як було, — на межі остаточного розриву. Й цього ще замало — я дала йому додатковий привід, щоб вимагати розлучення. Те, що мало стати моїм тріумфом, обернулося новою поразкою. В очах Едгара я лише жалюгідна блудлива жінка, якої він не бажає бачити.
Я ненавиділа його з колишньою силою та постійно катувала себе думками про те, як та, інша, проводить час у моєму Гронвуді. А я животію в цьому ветхому маєтку, де протяги проникають крізь зачинені віконниці, смолоскипи чадять, випускаючи клуби їдкого диму. Раптом плин моїх думок змінювався, і я починала думати, що коли Едгар і розлюбив мене, то, як і раніше, відчуває до мене жалощі. Й ці жалощі не принижували мене, а навпаки давали надію. Якби не було цієї білявої тварюки Гіти, я б зуміла повернути чоловіка. Одне за одним я відправляла послання в Гронвуд, благаючи його приїхати.
Але Едгар не з’являвся, і я була змушена проводити час із цими брутальними мужланами в Незербі. Початок листопада — час, коли сакси відзначають свята своїх саксонських святих — Адольфа, Вініфред і Алкмунда. Додайте до цього й загальноанглійські дні поминання святих Губерта, Катерини й Леонарда, і ви зрозумієте, що в цих свиней жодного дня не проходило без пияцтва й дивовижної обжерливості. Лемент, регіт, спів у стінах бургу звучали, не вмовкаючи, й мені доводилося все це терпіти.