— Я не бажаю навіть чути про це, — різко перебила я.
— Хіба? Але ж ти виразно дала мені зрозуміти, що там, — він зробив непевний жест, — є хтось, миліший тобі й кого ти з більшою охотою обдаровуєш своїми милостями. Але я не збираюся тебе засуджувати, бо шлюб наш — суща формальність і тому ти можеш жити вільно. Це навіть до кращого — рано чи пізно ти знайдеш того, з ким укладеш новий шлюб.
— Едгаре, — я підняла руку, змушуючи його замовкнути, — я знаю, що зробила багато, аби зруйнувати наш шлюб. Знаю, що ти розлюбив мене. Однак наші руки колись з’єднали перед вівтарем, і чи ж це чи не привід, щоб зробити ще одну спробу? Будь милосердний і дай мені ще один шанс. Тому що я хочу бути тільки твоєю дружиною.
Едгар сумно посміхнувся.
— Ти знову брешеш, Бертрадо. І мені, й собі. Ти настільки звикла брехати, що не зможеш до пуття попросити вогню, якщо змерзнеш.
Це було сказано так сухо, що я мимоволі згадала, як він дивився на мене в соборі в Бері-Сент-Едмундс, коли заявив про розлучення.
Може, варто було впокоритися? Ніколи!
— Едгаре, що б ти не казав, але я ще твоя дружина. І люблю тебе.
— Як ненажера власну трапезу.
— Ти жорстокий і несправедливий. І мені боляче, що ти такий холодний із жінкою, яка говорить тобі про свою любов.
— О, побережи своє ніжне серце для інших. А ця дорога для тебе закрита.
Я не вірила своїм вухам. Адже ще зовсім недавно я відчувала його турботу й співчуття, що й вдихнуло в мене надію все залагодити. Від розчарування й гніву я почала задихатися. Я знову його ненавиділа!
— Ти думаєш, мене легко позбутися? Ти сподіваєшся, що покинеш мене, знеславиш, і я скажу на це — амінь? О, не сподівайся!
— Я знаю, — Едгар був спокійний. — Але це навіть непогано. Хіба ти дотепер не зрозуміла, що ми ні за яких умов не зможемо жити разом? Я не той чоловік, якого ти хотіла, а ти не виправдала моїх надій як дружина. Тому давай спробуємо домовитися. Якщо ти погодишся на розлучення, можеш навіть пустити чутку, що це твоє бажання, — і твоє хворобливе самолюбство не постраждає.
— Але розлучення — страшний гріх!
— Звідколи ти стала такою побожною? Краще згадай, що всі ці роки ми жили з тобою, як два грішники в пеклі.
— Ну, не завжди, — я посміхнулась. — Я ще не забула, що було між нами.
— Коли? До всесвітнього потопу? У мене не настільки довга пам’ять.
Я зрозуміла, що він просто глузує і рішучий як ніколи. І як не дивно, таким він мені подобався ще більше. І водночас моя ненависть росла, ніби снігова куля, що котиться з гори. І я сказала, що він день у день убивав нашу любов, уникав мене, ігнорував, заводив дітей і повій на стороні… Зрештою я втратила контроль над собою й вигукнула, що він невблаганний, як сам сатана.
Едгар раптом стрімко ступнув до мене — і я відхитнулася злякано. Але він застиг на місці, стискаючи кулаки.
— Я невблаганний? Ти нацьковувала на мене своїх прихвоснів на чолі з Гуго Бігодом, ти саджала мене в темницю в моєму власному замку, ти без кінця чинила підступи, казала «ні», коли я говорив «так» — і навпаки. Ти близько зійшлася з усіма моїми ворогами й обливала мене брудом перед королем за кожної слушної нагоди. Ти вбила мого сина! Ти замірялася й на моє життя! Та я міг би побити тебе до крові, й сам Господь сказав би, що це справедливо!
— І однаково ти мій чоловік! І залишишся ним.
Ми стояли по обидві боки від пательні на високій тринозі, й очі в Едгара блищали яскравіше за жар.
— Відповідай, Бертрадо, як можна мати те, чим не володієш?
— Це тільки слова. Перед Богом і людьми ти належиш мені!
— Але я зроблю все для того, щоб розірвати цей зв’язок!
— Спробуй. Я нікуди не поспішаю. І поки ти силкуватимешся домогтися розлучення, для всіх я залишатимусь твоєю дружиною і графинею Норфолка. А що, як твоє звернення до Найсвятішого Престолу залишиться без відповіді? Що, як король заборонить тобі розлучитися? Що, як я знеславлю тебе — прокричу на цілий світ, що ти вигнав законну дружину заради повії?
— «Що, як…» — це забава для схоластів на кшталт абата Ансельма. Дай же мене нарешті спокій, Бертрадо.
— Спокій? Та я швидше вб’ю тебе й себе, ніж дозволю знеславити своє ім’я!
Нарешті ми зійшлися лоб у лоб, і тепер мені навіть стало весело. Нарешті відкрита сутичка, без усіляких там пристойностей і етикету. Вороги — так вороги.
Едгар перший опанував себе. Якийсь час він мовчки дивився на язички полум’я в пательні, а потім промовив:.
— Все це нудно, Бертрадо, як грегоріанський хорал. Завжди те саме. І я не хочу принижуватися, вступаючи з тобою в суперечку.