Нічого не скажеш, преподобний умів володіти своєю паствою — незабаром я помітила, що навколо мене люди почали задкувати, немов я була прокаженою. Я зібрала волю в кулак і зберігала незворушність, намагаючись думати тільки про те, що перебуваю в обителі, в якій пройшли моє дитинство та отроцтво.
Абат, однак, не вгавав. Якщо він і згадував про святу Хільду, то тільки для того, щоб спершу віддати хвалу її чеснотам, а по тому з подвоєною злістю накинутися на мене.
— Злодіяння та гріхи таких, як ця нерозкаяна грішниця, ранять серце святої Хільди, й за це гнів Божий упаде на блудницю. Гляньте, гляньте ж бо на цю жінку в хутрах! Хіба вона прибула сюди вшановувати святу? Ні, вона з’явилася, щоб отруїти ваше свято своєю мерзенною присутністю, і за це її також очікує кара Господня!
Я повернулася та вийшла з церкви. Найбільше мені хотілося негайно поїхати. Але чи не цього домагався Ансельм? Схоже, про це думала й добра сестра Стефанія — черниця, котра колись переписувала зі мною рукописи, а тепер поквапилася втішити мене.
— Не варто тобі, Гіто, з’являтися на вечірній трапезі, — промовила вона. — Преподобний страх який лютий. Він доведе тебе до розпачу, а в твоєму стані це не на добро. Побудь поки що в малій каплиці, а там, гляди, матінка ігуменя й вгамує святого отця.
Найменше я сподівалася на те, що ігумені Бріджит вдасться вплинути на Ансельма, але все-таки послухалась поради доброї черниці. Єдине, що втримувало мене тут — це думка, що ввечері по мене повинен прибути Едгар, та й не хотілося швидким від’їздом принести зловтішне задоволення абатові. І я взялася палко молитися біля статуї святої, просити її заступництва та захисту.
Однак і помолитися спокійно мені не вдалось. Не минуло й півгодини, як у каплицю ввійшли кілька людей з почту Ансельма, вгледіли мене та почали вивергати всілякі мерзенні речі.
Зрештою я не витримала. Однак коли спробувала полишити каплицю, вони загородили прохід, і далі глузуючи. Я на мить злякалася, але потім вирішила — не насміляться ж ці негідники скривдити вагітну жінку під склепінням храму!
Щоб зайве не випробовувати долю, я швидко пройшла бічним виходом каплиці в гербаріум і засунула за собою зовнішній засув. Зробила це саме вчасно, бо ці негідники рішуче рушили за мною та заходилися грюкати в двері.
Я стояла посеред грядок із лікарськими травами, відсапуючись. Давно колись саме цими дверима я вийшла, щоб назавжди полишити обитель. І тепер відчувала те саме бажання. Тихого прихистку мені тут напевно не знайти. Ансельм і його люди взялися будь-що-будь вигнати мене з монастиря. І хоча в листопаді смеркає рано, краще мені поїхати, не чекаючи на Едгара. Я надто вразлива, щоб довго зносити образи й знущання.
І все-таки я дочекалася сестри Стефанії, котра принесла молоко, хліб і мед. Мені довелося їсти на ходу, як старчисі, що отримала милостиню, і як не намагалась я стриматися, сльози заюшили з моїх очей.
— Тобі не можна так засмучуватися, — шепотіла Стефанія, втираючи кутиком свого апостольника мої сльози. — Але краще б тобі поїхати. Мені гірко де казати, адже сестри в обителі люблять тебе, як і раніше. Але преподобний… Наскочив, як сніг на голову, й немовби заздалегідь знаючи, що ти приїдеш, почав лютувати ще до твоєї появи. Давай-но я гукну твоїх людей, та тихцем вирушайте. І хай пробачить нам свята Хільда за те, що ми так повелися з нашою дівчинкою…
Однак виявилося, що вибратися з обителі не так і просто. Мої люди, впевнені, що я допізна затримаюся в монастирі, подалися в Даунхем побенкетувати за кошт Саймона, який виставив частування з нагоди народження сина. У селі, яке виросло за останні роки біля стін обителі, залишилися мій вірний Утред, його мати Труда й сам Саймон, який з невідомої причини відмовився пити зі стражниками. Але я була задоволена, що хоча б вони тут, і звеліла мулярові й Утреду осідлати мого жеребця. І між іншим помітила, що між Утредом і Саймоном за цей час немов кішка пробігла.
Труда пояснила:
— Утред гнівається на Саймона за те, що той відпустив охорону. Мій син, тільки-но вгледів у монастирі Ансельма, насторожився, а Саймон узявся повторювати, що його й Утреда цілком достатньо, щоб супроводити вас. Ну, і я, між іншим, теж не клунок.
Труда вочевидь не відчувала особливої приязні до іноземця-муляра. Але Саймон не звертав на це жодної уваги. Він жартував, жваво теревенив і насвистував — ніби й не було тієї похмурої заклопотаності, з якою ще сьогодні вранці він ставив мені безглузді запитання про Бертраду.