— Едгаре…
Я облизала потріскані, сухі, як попіл, губи.
— Едгаре, не йди. Допоможи мені…
Тепер я думала тільки про те, що мені належало.
Розділ 7
Едгар
Листопад 1135 року.
Могутній вал ударив у ніс корабля й тисячею бризок обсипався на палубу.
Я чортихнувся (хоча, можливо, варто було б молитися) і міцніше вчепився в линву, що обвивала щоглу. Мій одяг промок наскрізь, я тремтів від холоду й напруги.
Море кипіло, як пекельний казан. Здіймалися цілі водяні гори, увінчані пінявими гребенями, вітер зривав з їхніх верхів піну й шпурляв у обличчя, а за ними відкривалися чорні провали, що здавалися бездонними. Крижаний вітер ніс струмені дощу майже горизонтально.
Не дивно, що мені не відразу вдалося знайти настільки відчайдушного капітана, котрий зважився вийти в море за такої негоди.
Але ж усього днів зо два тому стояла ясна, тиха погода й переправитися на континент не склало б ніякої праці. Але тоді мені було не до поїздки — Гіта металася в гарячці після пологів, моє немовлятко, син, було надто кволе, і ніхто не міг поручитися за його життя. Вони обоє могли покинути мене будь-якої миті, і я не мав часу, щоб думати про Гуго Бігода, який скористався першою ж нагодою, щоб вирушити в Нормандію та донести Генріхові Боклерку, як саксонка Гіта Вейк убила його дочку Бертраду.
Новий вал упав на корабель. Повз мене, чіпляючись за снасті, пройшов капітан і прогарчав, щоб я забирався під палубу й не муляв йому очі. Зараз не до чемності, головне — вберегти судно, втримати його на курсі. І хоча я заплатив за переправу немислиму ціну, капітан не надто підлещувався до мене, а заявив, що коли ми підемо до дна, в нього буде тільки одна розрада: хвора дружина й дві дочки не залишаться жебрачками. Але зараз, дивлячись, як він зосереджено віддає команди, як борються зі стихією матроси, я починав сподіватися, що ми все-таки доберемося до континенту. Я не мав права загинути, я повинен був потрапити до короля й викласти йому всю правду про загибель Бертради — а значить, врятувати Гіту.
Матроси невиразними тінями манячіли в сутінках, які густішали. Чергова хвиля завбільшки як будинок облила корабель, я добряче ковтнув крижаної солоної води й нарешті визнав, що краще спуститися в комірчину під палубою біля підніжжя щогли. Там мені далеко не відразу вдалося знайти місце серед клумаків. Незважаючи на люту хитавицю, я відразу ж поринув у думки про те, що довелося пережити протягом останніх тижнів. Чутка про загибель моєї дружини миттю розлетілася по Норфолку. Я звелів перевезти останки Бертради в абатство Бері-Сент-Едмундс, покровителькою якого вона була, й віддати землі з усіма належними почестями. У мене й у думках не було поховати її у фамільному склепі Армстронгів, тому що я не вважав її членом родини. Вона була нашим із Гітою ворогом — нещадним і жорстоким. Тому я навіть не поїхав на похорон, довірив Пенді провести церемонію. Той повідомив враженому Ансельму, що графиня Бертрада Норфолкська загинула в церкві святого Дунстана, коли там трапилася пожежа, разом зі священиком отцем Мартіном. Це було необхідно, щоб приховати, що відбулося насправді. А моя відсутність на похороні… Мені було не до нього. Вже третій день Гіта металася в гарячці, а наш маленький Свейн був такий слабенький, що я поквапився охрестити його, щоб врятувати хоча б його душу. Коли ж Пенда повернувся з похорону, я пропустив повз вуха його слова про те, що Ансельм щось запідозрив. Чому б і не запідозрити, адже бісів піп напевно був замішаний у цю справу? Але тоді я ще не знав про Бігода, й тільки пізніше усвідомив, чим це нам загрожує. Про його підступи мені повідомили тамплієри. Виявляється, Гуго відразу ж після пожежі вирушив до двору, але вийшла затримка — почався сезон великих королівських ловів і не так-то просто домогтися зустрічі з королем, коли він із наближеними та васалами кочує по лісах і болотах Нормандії. Я, зі свого боку, попросив побратимів по Ордену зробити все, щоб утримувати Бігода подалі від короля — підкупити, залякати, але не дозволити йому зустрітися з Генріхом Боклерком доти, поки я не прибуду в Нормандію. Я повинен першим доповісти про те, що трапилося, батькові Бертради. Нещасний випадок. Я мав намір наполягати на цьому. Якщо ж мені не повірять… Що ж, тоді я візьму на себе провину за загибель дружини, але зумію заступити від королівського гніву Гіту й дітей.
Моя Мілдред була як сонячний промінчик, і її життя мусило залишатися таким само мирним і світлим. А Свейн… Хай допоможе Господь моєму маляті впоратися. Годувальниця, вчасно підшукана Цедріком, запевняє, що виходить його — недоношені діти раз у раз з’являються на світ, і в цьому нема нічого особливо небезпечного.