Выбрать главу

Еміль Золя

ЩАСТЯ РУГОНІВ

Роман

Emile Zola
La Fortune des Rougon
1871

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Переклав з французької Кость Рубинський

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

Передмова Тетяни Якимович

Редакція перекладу Анатоля Перепаді

ПЕРШИЙ РОМАН СЕРІЇ «РУГОН-МАКАРИ»

Еміль Золя — один з велетнів французької і світової літератури. З тих велетнів, що не лише залишили після себе колосальну художню спадщину, а й віддали людству весь свій могутній інтелект, усю снагу свого серця, присвятили ціле своє життя служінню істині, шуканню справедливості.

Перу Золя належить 31 роман, 4 збірники новел, 8 п’єс, 1 том поезій, численні праці з питань теорії прози, театру та образотворчого мистецтва, статті й памфлети на суспільно-політичні теми.

Дослідники не раз порівнювали монументальний доробок автора «Ругон-Макарів» з художньою діяльністю Прометея французької літератури Оноре де Бальзака. Сам Золя теж вважав себе продовжувачем справи творця «Людської комедії».

Справді, їм обом властиві і титанічний творчий ентузіазм, і темперамент полеміста, шукача неходжених естетичних шляхів, і мужній гуманізм. Пафос мистецтва Бальзака й Золя насамперед у запеклій війні проти пороків сучасного їм суспільства. А втім, Марсель Кашен — один з засновників Французької комуністичної партії — вважав правдиве змалювання дійсності в «Людській комедії» високою патріотичною заслугою геніального письменника перед вітчизняною літературою. На думку Моріса Тореза, Золя, войовничий критик буржуазії разом з тим зміг довести, що вся надія майбутнього в народі. Анатоль Франс — однодумець Золя в боротьбі з реакцією — так охарактеризував його гуманізм: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрим, як усі великі люди», і разом з тим «він нападав на суспільне зло, де б тільки його не знаходив».

Літературна діяльність Еміля Золя (1840–1902) — своєрідний етап у розвитку французького реалізму XIX ст. Не лише тому, що справжні художні таланти завжди неповторні, а й через те, що автор славнозвісної прозаїчної епопеї «Ругон-Макари» жив і працював у новій суспільно-політичній та естетичній обстановці.

Як писав Енгельс у листі до М. Гаркнесс (1888), «центральною картиною» історії французького суспільства 1816–1848 рр., геніально відображеною Бальзаком, був дедалі посилюваний натиск буржуазії, що підіймалася, на стару аристократію. Бальзак показував, як рештки цієї старовинної аристократії або поступово гинули під натиском вульгарного багатія, або ж були ним розбещені. Політичний двобій ліберальної буржуазії й монархічного дворянства ускладнювався першими революційними виступами ще не цілком ідейно дозрілого тоді робітничого класу і незліченними до 1848 р. різновидами буржуазного й дрібнобуржуазного соціалізму.

Велетенський задум «Людської комедії» художньо здійснювався як авангардне явище широкого демократичного руху французького мистецтва, що протягом 30-40-х рр., поступово відтискуючи романтизм, стверджувало метод критичного реалізму.

Золя — художник слова завоював світову славу, головне, як автор двадцятитомного циклу романів про Другу імперію Наполеона III, яку письменник називав «незвичайною епохою безумства і ганьби». Після революції 1848 р. перший план національно-історичного процесу Франції був остаточно зайнятий конфліктом між пролетаріатом і класом капіталістів. В цей час, за висловом Маркса, буржуазне суспільство, звільнене від політичних турбот, досягло такого високого ступеня розвитку, про який воно не могло й мріяти. Промисловість і торгівля розрослися до неймовірних розмірів; біржова спекуляція справляла свої космополітичні оргії; злидні мас різко виступали поруч з блиском безпутної розкоші, надбаної нахабним шахрайством та злочинами. Характерний для другої половини XIX ст. «крах буржуазних ілюзій в соціалізмі» (В. І. Ленін) мав наслідком, починаючи уже з 50-60-х рр., панування скепсису й песимізму в колах художньої інтелігенції, вирощував у літературі настрої холодного естетизму, формалістичні гасла «мистецтва для мистецтва», рецидиви романтичного, похмуро-хворобливого сприйняття світу.

Поняття реалізму, доволі широко розповсюджене в ті часи, ставало надто розмитим, нерозгалуженим, засміченим. Група демократично настроєних літераторів (Шанфлері, Дюранті та ін.) взялася до теоретичного захисту й пропаганди художнього досвіду Бальзака-Стендаля (журнал «Реалізм», 1857). Але її власна естетична концепція набагато звужувала й збіднювала творчі принципи великих романістів. Шанфлері і Дюранті закликали до «наївної», «щирої», позбавленої типологічних узагальнень фіксації особисто спостережених письменником буденних фактів життя. До реалізму зараховували тоді також комедію міщанських звичаїв (Понсар, Ож’є і т. д.), буржуазно-охоронні, сентиментально-моралізаторські романи Октава Фейє, псевдопсихологічну, еротичну прозу Ернеста Фейдо і т. д. Не дивно тому, що Флобер намагався відмежуватися від так званого «реалізму» свого часу, запевняючи, що його «Мадам Боварі» нічого спільного не має з цією «школою».