— Ой і гарно ж я спала! — гукнула Мієта. — Мені снилося, що ти мене цілуєш. Справді ти мене цілував?
— Дуже можливо, — відповів Сільвер сміючись. — Мені було зимно. Адже ж страшенний холодище.
— В мене тільки ноги померзли.
— Тож побіжімо. Нам треба пройти добрих дві милі. Ти зігрієшся.
Вони спустилися схилом і бігцем вернулися на битий шлях. Опинившись унизу, вони підвели голови, ніби прощаючись із скелею, на якій плакали й обпалили собі вуста поцілунком, але ні словом більше не перекинулися про ту жагучу ніч, що збудила в них нове, ще не виразне бажання, що в ньому вони не насмілювалися признатися. Вони навіть не взялися за руки, наче з тої причини, що так швидше йти, весело простували, ніяковіючи, самі не знаючи від чого, щоразу, як їхні погляди зустрічалися. Навколо них день уже яснішав. Сільвер, якого хазяїн нерідко посилав до Оршера, не вагаючись звертав на вузенькі стежки, вибираючи найкоротшу путь. Більше двох миль вони йшли яругами, уздовж тинів та безкраїх стін. Міста дорікала Сільверові, що він її кудись «завів. Іноді вони з чверть години нічого не бачили над стінами й типами, крім довгих рядів мигдалевих дерев, їхнє голе гілля вимальовувалося на блідому тлі неба.
І раптом вони вийшли простісінько до Оршера. Гучні крики радості, гомін натовпу дзвінко лунали в чистому повітрі. Повстанський загін щойно вступив до міста. Міста та Сільвер ввійшли разом з тими, що поприставали. Ніколи вони ще не бачили такого піднесення. Вулиці було прикрашено, як у дні врочистих процесій, коли на вікнах вивішують найкращі килими. Місто вітало повстанців як своїх визволителів; чоловіки обнімалися з ними, жінки несли харчі, а на порозі будинків стояли старі й плакали. В цих привітаннях була чисто південна радість, що гучно виявляється в піснях, танцях, жестах. Мієту так само підхопив натовп і затяг у танок, що вертівся? на Великій площі. Сільвер ішов услід за нею; сумні думки про смерть, приреченість де й ділися. Йому хотілося боротися, дорого віддати своє життя. Мрія про боротьбу знову сп’янила його. Йому ввижалися перемога, щасливе життя з Мієтою, райські літа вселюдського миру за Всесвітньої Республіки.
Братерське привітання мешканців Оршера було останньою радістю повстанців. День у них минув, сповнений світлого супокою, довіри й безмежної надії. Полонені — майор Сікардо, Гарсоне, Перот і інші, їх замкнуто в залі ратуші, — з подивом і ляком спостерігали з вікна, що виходило на Волику площу, всі ці фарандоли, хвилю ентузіазму, що вирували перед їхніми очима.
— Мерзота! — бурмотів майор, спершись на підвіконня, мов на оксамитовий бар’єр театральної лона. — І подумать тільки, що немає жодної батареї, щоб змести всю цю наволоч.
Він помітив Мієту і додав, удаючись до пана Гарсоне:
— Гляньте-бо, пане мере, на цю високу дівку в червоному, — он там. Яка ганьба! Вони поприводили з собою своїх повій. Коли так буде й надалі, ми ще й не таке побачимо.
Пан Гарсоне хитав головою, бурмочучи щось про «розбещені пристрасті» й про «ганебні дні нашої історії», а пан Перот, білий наче полотно, мовчав. Один тільки раз він розтулив уста, щоб зупинити Сікардо, який лаявся й далі на всі заставки:
— Та тихше-бо, пане. Ви докричитесь до того, що нас порозстрілюють.
Правду мовити, повстанці ставилися до цих панів надзвичайно лагідно. Ввечері їм подали розкішний обід. Але для таких полохунів, як митник, ця увага була ще страшніша: мабуть, повстанці зумисне їх відгодовують, щоб потім з’їсти.
Присмерком Сільвер зустрів віч-на-віч свого брата в перших, доктора Паскаля. Вчений ішов разом із загоном, розмовляючи з робітниками, що вельми його пошанували. Спочатку він намагався утримати їх од боротьби; але потім, певне, переконаний їхніми словами, сказав усміхаючись, як сторонній спостерігач, що все-таки співчуває:
— Може, ваша правда, мої друзі. Борітеся собі, а я тут для того, щоб лагодити вам руки та ноги.
Ранком він спокійненько почав збирати камінчики та рослини вздовж дороги. Він страшенно жалкував, що не взяв із собою геологічного молотка та ботанізирки. Його кишені було напхом напхано крем’яхами, а з торби зі струментом, що він її тримав під пахвою, звисали пучки довгих трав.
— Стій! Це ж ти, мій хлопчику! — гукнув він, забачивши Сільвера. — А я гадав, що я тут сам тільки з цілої нашої родини.
Він вимовив останні слова з якоюсь іронією, легенько глузуючи з каверз батька і дядька Антуаиа. Сільвер дуже зрадів цій зустрічі з братом у перших. Доктор, єдиний з усіх Ругонів, ручкався з ним на вулиці й виявляв щиру приязнь до нього. Побачивши, що Паскаль увесь у пилу після походу, і подумавши, що доктор справді приєднався до республіканців, молодий чоловік щиро зрадів. Він з юнацьким запалом почав говорити про права народів, про свою святу справу, про безперечну перемогу. Паскаль слухав його з усмішкою; він цікаво стежив за його жестами, завзятим виразом обличчя, ніби вивчав непересічний випадок; він анатомував ентузіазм юнака, щоб побачити, що там ховається за цим шляхетним запалом.