— Солдати! Солдати!
Зчинилася страшенна колотнеча. Спочатку подумали були, що це марна тривога. Повстанці, забувши будь-яку дисципліну, кинулися наперед, підбігли до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Лави розпалися. І коли з-поза сірої завіси оливкових дерев з’явилася темна шерега вояків, полискуючи багнетами, всі збилися й подалися назад. Почалася веремія, хвиля паніки прокотилася цілим згір’ям.
Тим часом посеред еспланади вишикувались грізні, стійкі загони з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Велетень-дроворуб кричав, вимахуючи червоним шарфом:
— До нас, Шаванез, Грай, Пужоль, Сент-Етроп! До Ііас, Тюлет! До нас, Пласане!
Повстанці безладним натовпом перебігали еспланаду. Чоловік з шаблею, оточений фаверольцями, повів кілька загонів селян з Берна, Корб’єра, Марсана, Прюїна та інших сіл, щоб обійти ворога й напасти на нього з флангу. Інші загони — з Валькераса, Назера, Кастель-де-В’є, Рош-Наура, Мюрдарана — кинулися ліворуч і розпорошилися по рівнині. Площа збезлюдніла, а ворохобники з міст і сіл, що їх кликав на допомогу дроворуб, поступово зібралися під берестами і стояли темною, безформною масою, не дбаючи про лад; вони збилися в величезну брилу, щоб заступити дорогу ворогові або вмерти. Пласанці знаходилися в центрі цього геройського батальйону. Серед сірих блуз і курток, у синюватих виблисках зброї, керея Мієти, що двома руками високо тримала червоного прапора, вирізнялася великою багряною плямою, наче свіжа кривава рана.
Раптом запала велика тиша. В вікні «Білого муру» з’явилося бліде обличчя пана Перота. Він щось казав, махаючи руками.
— Сховайтеся, зачиніть віконниці! — розлютовано закричали повстанці. — Вас же вб’ють!
Віконниці хутко зачинилися, і тепер чути було тільки мірний тупіт солдатів, що наближалися.
Збігла безконечна хвилина. Військо сховалося за горбком, і незабаром повстанці помітили з боку рівнини, на рівні землі, гостряки багнетів, — вони підіймалися, виростали, колихалися в ранковому сонці, наче нива крицевого колосся. Сільверові в цей мент, збентеженому лихоманкою, здавалося, що перед ним промайнуло обличчя жандаря, якого кров заплямувала йому руки. Товариш сказав йому, що Ренгад живий, що йому тільки вибито око, — Сільвер уявки побачив жандаря з тим закривавленим страшним оком. Думка про цього чоловіка, про якого він ні разу не згадав від самого Пласана, була нестерпуча. Сільвер злякався: невже він боявся? Він судомно стискав карабін, очі застеляв туман, йому нетерпеливилося вистрілити з своєї рушниці, пострілом прогнати примару жандаря з кривавим оком. А багнети повільно наближалися.
Коли з-за краю еспланади з’явилися голови солдатів, Сільвер інстинктивно повернувся до Мієти. Дівчина стояла випростана, наче повищавши, і обличчя її рожевіло в складках червоного прапора; вона підвелася навшпиньки, щоб побачити військо; від нервового напруження ніздрі її трепетали, між червоних вуст визирали білі зуби, міцні, як у вовченяти. Сільвер усміхнувся їй. Не встиг він повернути голови, як почалася стрілянина. Солдати, що їх видно було тільки до пліч, відкрили вогонь. Сільверові здалося, наче вихор війнув над його головою: листя, зрізане кулями, дощем посипалося з берестів. Якийсь сухий звук, подібний до тріску сухої гіляки, примусив його повернутися праворуч. Він побачив: на землі лежить високий дроворуб, той самий, що на голову був вищий за своїх товаришів; на чолі йому чорніла невеличка ранка. Тоді Сільвер навмання, не цілячись, вистрілив з свого карабіна; потім знову набив його, знову випалив. І усе стріляв, лютий, як звір, не думаючи, кваплячись убити. Він навіть не розрізняв солдатів: дим стелився під берестами, як клоччя сірого серпанку. Листя сипалося й далі на повстанців. Солдати цілилися дуже високо. Хвилинами крізь оглушливий тріскіт стрілянини молодий чоловік чув зітхання, глухе хрипіння; в малому загоні почався рух: люди відступалися, щоб дати місце нещасному, який падав, чіпляючись за плечі сусідів. Вогонь тривав хвилин з десять. Потім серед перестрілки хтось страшним од жаху голосом гукнув: «Тікайте хто може!» Почувся рев, гнівні голоси: «Боягузи! Наволоч!» Лавами пронеслася страшна чутка: генерал утік, кавалерія рубає стрільців, що розпорошилися по долині Нор. А постріли не змовкали, вони лунали через нерівні проміжки, прорізуючи дим сполохами полум’я. Хтось суворим голосом вигукував, що треба вмерти на місці. А другий голос, несамовитий од жаху, кричав ще дужче: «Рятуйся хто може! Рятуйся хто може!» Люди тікали, кидаючи зброю, перестрибуючи через трупи. Інші змикали лави. Вціліло душ із десяток повстанців. Двоє кинулися тікати, трьох із восьми скосило одним випалом.