Він схопив доктора за одяг, благав його не йти, стверджуючи, що він помилився, ніби вона вмерла, що він може врятувати її, коли захоче. Паскаль намагався визволитися і лагідно йому казав:
— Я нічого не можу зробити, інші чекають на мене… Пусти мене, моя бідна дитино… Вона справді вмерла.
Сільвер розтулив руку й упав. Вмерла! Вмерла! Знову це слово! Воно лунало жалібним дзвоном у його порожній голові. Залишившись сам, він підповз до вбитої. Мієта все ще дивилася на нього. Тоді він кинувся до неї, поклав голову на її розкриті груди й залився сльозами. Він був як непритомний. Він палко припадав устами до її округлих персів. Він укладав у поцілунок усе полум’я свого кохання, все своє життя, щоб воскресити її. Але вона холола під його пестощами. Він почував, як її нерухоме тіло важчає в його обіймах. Тоді його огорнув жах; він сів, схиливши голову і опустивши руки. Він наче здерев’янів і все повторював:
— Вона вмерла, але дивиться, вона не заплющує очей, вона все ще бачить мене…
Ця думка зворушувала його. Він, не відриваючись, глядів у мертві очі Мієти, що їх смерть ще дужче поглибила, і прочитав в них останні жалощі дівчини, що, не звідала кохання.
Тим часом кавалерія все ще рубала втікачів на рівнині Нор; тупіт коней, зойки конаючих оддалялися, тихшали, наче далека музика, що завмирала в чистому повітрі. Сільвер забув, що кругом б’ються. Він навіть не зауважив свого брата доктора, що піднявся схилом і переходи® еспланаду. Паскаль мимохідь підняв Макарів карабін, що його кинув Сільвер. Він упізнав цю рушницю — вона висіла над коминком тітки Діди, — він поклав собі врятувати її, не віддавати до рук переможцям. Тільки-но ввійшов він у готель «Білий мул», куди перенесено було силу-силенну поранених, як хвиля повстанців, що їх гнало військо, мов те стадо, затопила еспланаду. Чоловік із шаблею десь утік; солдати переймали останні загони селян. Тут зчинилася жахлива різанина. Полковник Масо я та префект пан Блеріо, охоплені жалем, марно намагалися зупинити вояків. Розлютовані солдати стріляли в натовп, багнетами приколювали втікачів до стіни. Впоравшись. Із ворогом, вони заходилися обстрілювати гот. ель «Білий мур». Віконниці розлетілися в дрізки; зірвались рами, що їх не встигли зачинити, задеренчало розбите скло. З будинку кричали жалісливі голоси:
— Ми — полонені, полонені!
Але військо не слухало і стріляло далі. На один мент усі побачили майора Сікардо, котрий вискочив на поріг, щось вигукуючи і вимахуючи руками. Поруч із ним з’явилася непоказна постать і перелякане обличчя митника пана Перота. Гримнув випал, і пан Перот упав, як мішок, ницьма на землю.
Сільвер і Мієта дивилися одне на одного. Юнак усе ще схилявся над мертвою серед пострілів, серед зойків мрущих, він не повернув навіть голови, але, відчувши, що навколо люди, сором’язливо прикрив перса Міети складками червоного прапора. І вони дивилися далі одне на одного.
Битва скінчилася. Вбивство митника протверезило солдатів. Вони нишпорили по всіх закутках еспланади; боячись випустити хоч одного повстанця. Один жандар, помітивши Сільвера під деревами, підбіг до нього, але, побачивши, що це хлопець, спитав:
— Що ти тут робиш, малий?
Сільвер, не зводячи очей з Мієти, ні відповів нічого.
— А, розбишако, в нього руки чорні від пороху! — гукнув, нахилившись, вояк. — Вставай, наволоч, уставай, я з тобою розправлюся.
А Сільвер дивно всміхався і все ще не рухався з місця. Жандар помітив, що поряд з ним лежить загорнутий у прапор труп жінки.
— Гарна дівчина, шкода… — пробурмотів він. — Що ж? Це твоя полюбовниця, гульвісо, чи як?
Потім він додав із цинічним сміхом:
— Та вставай-бо! Тепер, коли вона вмерла, не будеш же ти спати з нею!
Він брутально схопив Сільвера, примусив його встати й потяг за собою, мов собача. Сільвер слухняно, наче дитина, дозволив себе тягти, не вимовивши ні словечка. Він ще раз обернувся й подивився на Мієту. Йому було важко залишати її саму під деревами. Востаннє він побачив її здаля. Вона лежала, невинно прекрасна, на червоному прапорі, голова її трохи відкинулася, великі очі дивилися в небо.
VI
О п’ятій годині ранку Ругон, зрештою, насмілився вийти від матері. Стара заснула, сидячи на стільці. П’єр тихцем прокрався до кінця завулка св. Мітра. Ні шелесту, ні тіні. Він дістався Римської брами. Прогін розчиненої навстіж брами зяяв у темряві заснулого містечка. Пласан спокійно спав, і гадки не маючи про величезну небезпеку, що йому загрожувала. Здавалося, місто вимерло. Ругон набрався сміливості і звернув на вулицю Ніцци. Він ще здаля оглядав перехрестя, тремтів біля кожного під’їзду, боячись, як би на нього не напала банда ворохобників. Але от він досяг проспекту Совер. Очевидячки, повстанці зникли в темряві, наче мара.