І коли слухачі почали виявляти якесь незадоволення, він заявив:
— Так, невибачним, я наполягаю на цьому слові. На війні й так багато буває жорстоких вчинків, отже, не треба безцільно проливати кров… Я хотів би бачити вас на моєму місці… А втім, ці добродії заприсягалися, що не винні; вони й самі не знають, чому їхні рушниці вистрілили… А все ж їхні рушниці вистрілили… якась випадкова куля відскочила від муру і підбила око одному з повстанців…
Цей синяк, ця несподівана рана задовольнила слухачів. На якій щоці синяк? Яким побитом куля, навіть випадкова, може влучити в щоку і не пробити її? Все це викликало жваву розмову.
— А нагорі, — провадив далі Ругон, намагаючись говорити якнайголосніше, не даючи заспокоїтися схвильованій аудиторії, — нагорі у нас було так само немало роботи. Боротьба була запекла…
І він переказав докладно про арешт брата й чотирьох інших повстанців, називаючи Макара не інакше, як «ватажком». Слова «кабінет пана мера», «фотель пана мера», «стіл пана мера» щохвилини злітали з його вуст і надавали в очах слухачів чудової величності цій жахливій сцені. Сутичка відбувалася вже не надворі, а в кабінеті головного адміністратора міста. Рудьє зовсім померк перед Ругоном. Нарешті П’єр дійшов до епізоду, який підготовляв з самого початку і який мав остаточно обернути його на героя.
— І ось, — мовив він, — один з повстанців кидається на мене. Я відсуваю фотель пана мера, хапаю цього зуха за горло й душу його, — собі уявляєте! Але рушниця мені заважає. Я не хочу її кидати, — рушницю ніколи не можна випускати з рук, — і тулю її ось отак, під лівою пахвою. Раптом вона стріляє…
Вся аудиторія дивилася в рот Ругонові. Грану витягує губи, палаючи бажанням теж що-небудь розповісти, і нарешті гукає:
— Ні, ні, це було не так!.. Ви не могли бачити, мій друже; ви билися, як лев… Але я допомагав зв’язувати одного з полонених і бачив усе… Ваш супротивник хотів вас убити, це він стрельнув із рушниці, я добре бачив, як його чорні пальці просунулися вам під руку.
— Ви гадаєте? — спитав, збліднувши, Ругон. Він і не знав, що був у такій небезпеці, й розповідь колишнього торгівця мигдалем жахливо вразила його. Грану, звичайно, не брехав, але під час бійки дозволено бачити речі в драматичному світлі.
— Та кажу ж вам, цей чоловік хотів вас убити, — повторював він переконано.
— Так ось чому, — сказав Ругон притишеним голосом, — я чув, що куля просвистіла біля мого вуха.
Всі в салоні дуже захвилювалися. Слухачі, здавалося, відчули побожну повагу до цього героя: адже ж він чув, як куля просвистіла біля його вуха. Розуміється, жоден із присутніх буржуа не міг похвалитися чимсь подібним. Фелісіта визнала за потрібне кинутися в обійми свого чоловіка, аби ще більше зворушити збори. Але Ругон зараз же визволився й скінчив свою розповідь героїчною фразою, що назавжди залишилася в пам’яті всього Пласана:
— Лунає постріл, я чую, як продзижчала куля біля мого вуха і — торох!.. — трощить дзеркало пана мера!
Всі були вражені. Таке чудове дзеркало! Як шкода, справді! Нещастя, що трапилося з дзеркалом, трохи відвернуло увагу цих добродіїв від подвигів Ругона. Це дзеркало стало за якусь живу істоту, і про нього довго розмовляли з виразом жалю і співчуття, наче його поранено в саме серце. Це й була розв’язка, заготовлена П’єром, апофеоз цієї чудової одіссеї. В жовтому салоні знялися голосні, балачки. Гості пригадували один поперед одного подробиці тільки що прослуханої оповіді. Часом хтось із них відходив від групи, щоб перепитати одного з трьох героїв за правдиву версію якого-небудь спірного епізоду. Герої поповнювали факти з дивовижною точністю: вони відчували, що їхні слова стануть здобутком історії. Зрештою, Ругон і його обидва помічники заявили, що на них чекають у мерії. Запанувала поштива тиша; вони відкланялися, багатозначно всміхаючись. Грану аж роздувся з поважності. Бо ж ніхто, крім нього, не бачив, як бунтівник спустив курок і пострілом розбив дзеркало; це й надавало йому пихи. Обличчя йому аж сяяло… Залишаючи салон, він узяв під руку Рудьє й пробурмотів з виглядом великого полководця, розбитого втомою:
— Вже тридцять шість годин, як я на ногах, і бог знає, коли ще доведеться відпочити.
Ругон, одходячи, відвів набік Вюйє й сказав йому, що партія ладу більше, ніж коли-небудь, сподівається на нього і на його «Вісник». Треба надрукувати гарну статтю, щоб підбадьорити населення й розмалювати як слід цю банду розбійників, що пройшла через Пласан.
— Будьте певні! — відповів Вюйє. — Газета мала б вийти тільки завтра, але я випущу її ще сьогодні ввечері.